Прищак Крістіна, 9 клас, Вінницький ліцей №7 ім. Олександра Сухомовського

Вчитель, що надихнув на написання — Засімович Олена Іванівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

1000 днів війни — це більше ніж просто відлік часу… Разом із цим часом змінилися ми, наше моральне та духовне становище.

Скоро виповнюється 1000 днів, а спочатку ніхто навіть не міг здогадуватись, шо це буде тривати настільки довго. Всі були нажахані, але впевнені, що це все не надовго. В Україні о 5 ранку прокинулися, напевно, всі жителі. Але не від будильника, як зазвичай, а від вибухів. Це мав бути звичайний четвер, коли всі дорослі йдуть на роботу, діти та підлітки – до школи, а малюки – в садочки. Проте сусідня країна вирішила інакше…

Страх за життя й здоров’я найрідніших, відчай та паніка охопили більшу частину українців. У той же час 

на першому плані з’явилася мужність та сміливість чоловіків і жінок, які, незважаючи на ризики, готові були боротися й захищати нашу країну в такий складний час.

Саме завдяки їм, багатьох із них уже, на превеликий жаль, немає з нами, існує Україна, живе, захищається й вірить у перемогу та світле майбутнє. Щодня о 9 ранку кожен українець вшановує пам’ять загиблих героїв «хвилиною мовчання».

Я ніколи не забуду того страшного ранку, коли мій брат та батьки в паніці ходили по квартирі й збирали документи.

Я не дуже розуміла, що відбувається і покладалася на дорослих. На той момент я не розуміла, що таке війна. Пам’ятаю першу тривогу, коли ми бігли у підвал будинку. Всі знали, що потрібно лягати спати в одязі, тому що в будь-який момент могла бути повітряна тривога, незважаючи на те, день це чи ніч. Мене відволікало спілкування з друзями, ми підтримували одне одного й у ті моменти не думали про погане.

6 березня 2022 року я з братом та бабусею виїхали до Польщі.

Це було дуже різке рішення батьків, які боялися за наші життя. Я до сих пір маю фотографію, коли ми прощалися на вокзалі з батьками. Це фото навіть зараз я не можу переглядати без сліз на очах. Згодом був довгий, важкий кордон, купа людей стояли, а потім пішки переходили пункт пропуску. Безліч автобусів, машин і розгублених людей, які покидали свої домівки. На заправках пусті полиці та величезні черги.

Коли ми приїхали, нам допомогли наші знайомі добратися та заселитися до готелю. Пізніше з’явилися онлайн-уроки в рідній школі, де ми хоча б так могли побачитись з вчителями та однокласниками. Через три тижні радісною новиною стало те, що ми нарешті повертаємось додому. Дорога додому була швидкою та довгоочікуваною.

Далі ми почали вчитися жити в наших реаліях, адже краще ніж вдома зі своєю сім’єю не може бути ніде! Тому усі ми, хто залишилися проживати в Україні, намагаємося бути стійкими, сильними та вірити в краще.

Я впевнена, що моя країна і мій народ переживуть цей страшний період, і всі ми будемо жити в мирній, незалежній та квітучій Україні.