Шкробот Ярослава, 10-б клас, ліцей "Фортуна" №183

Вчитель, що надихнув на написання — Кузнєцова Марія Миколаївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Ранок 24.02.2022 розпочався з того, що мене розбудила мама зі словами, які я дуже боялася почути від будь-кого: «Почалась війна». По всьому тілу в мене пробіглися мурахи, та мене охопила паніка. Я тоді ще не усвідомлювала всі масштаби, які мене будуть очікувати надалі. Батьки мені сказали, що ми виїжджаємо з Києва куди подалі, тому треба було швидко зібрати речі. Дорога була з непростих, ми намагалися виїхати з Києва години дві, якщо не більше. Я паралельно читала новини й з кожним повідомленням, з кожним дзвінком, наче я все більше і більше усвідомлювала, що відбувається.

Доїхавши до Вінницької області, я досі почувала страх. Я ніде не відчувала себе в безпеці.

Усе навкруги здавалося дивним та несправжнім, неначе це страшний сон, з якого я не можу прокинутися. У селі, у якому ми знайшли притулок, там підвал був, завалений непотребом, тому тато та ще кілька місцевих завзято взялися його розчищати й намагалися зробити так, аби там можна було знаходитись, особливо вночі.

Я боялась спати в піжамі, тому я вдягала спортивний костюм, аби в разі небезпеці швидко добігти в укриття і не витрачати зайвий час.

Незважаючи на те, що було страшно й холодно перебувати в підвалі, ми з братом намагалися не сумувати та накачали різноманітних собі ігор і проводили разом час. Так повторювалося днем за днем, з кожним разом все більш страшніше. Я втрачала віру в щось ліпше, але мені було важливо, аби ми були всі поруч. Якось в один з вечорів я почула розмову батьків, результат якої дуже сильно змінив моє життя. Вони хотіли, щоб ми поїхали в Польщу до моєї тітки. Я цього страшенно не хотіла, не могла залишати тата, тому мала віру, що це просто їх припущення. Але з кожним днем все частіше точилися про це розмови. І ось, останній вечір з татом. Я тоді ще не знала, що я його побачу аж за півтора роки. Ми роздивлялися зірки, їх було дуже добре видно, оскільки світло скрізь вимикали. Я до останнього сподівалася, що ми залишимося тут. 

І ось ми стоїмо на кордоні з Молдовою, сльози ллються без зупинки. Я попрощалася з татом невідомо наскільки.

Мама запевняла, що ми всього на 2 тижні, але я розуміла, що не стільки. Ми переходили кордон пішки, тому я бачила тата, який залишився сам із собакою. Моє серце розривалося від болю, який був всередині мене. Я не вірила в це все. У Молдові нас прийняли дуже добре: усіх нагодували, хоча мені в горло нічого не лізло, видали ковдри й відправили в пункт незламності в церкві. Через п’ять годин приїхали дядько з дідусем з Польщі, де вони були під час війни. Ми їхали чотири дні, зупиняючись на ніч у Румунії. Особливо запам'яталася мила жінка, яка нагодувала нас теплим супом. Лягаючи спати, я думала про тата і те, як йому там. Мене це дуже турбувало. Ранок нас зустрів засніженими горами, які змогли мені поліпшити настрій.

Ідучи в машині, я милувалася краєвидами, вони були вражаючі. І дуже сподівалась, що ми зможемо колись тут побувати всією сім’єю.

По дорозі нас підгодовували волонтери, та скрізь відчувалася підтримка та співчуття. Минувши серпантини, мокрі, нічні дороги ми доїхали до Польщі, а саме до Вроцлава. Як потім виявилось — це став мій другий дім. Нас зустріла тітка з бабусею та моєю двоюрідною сестричкою. Я безмежно була рада вже опинитися хоч в якомусь визначеному місці. Нам дуже пощастило, що в них здавалася сусідня квартира, у якій ми змогли оселитися. І з того моменту моє життя повністю змінилося. Адаптація в чужій країні мені давалася дуже складно. Мама знайшла мені репетитора з польської мови, з яким я досі займаюсь. Я не ходила до польської школи, бо я не хотіла бути привʼязаною до цього місця, аби чим швидше повернутися додому. Але соціалізація мені треба була хоч якась, тому я записалася на танці, де знайшла собі подругу. Звісно, я гуляла дуже рідко, бо вона постійно була зайнята, але це краще, ніж нічого. Я багато проводила часу із своєю сестрою. Вона була геть маленькою, усього 6 місяців, але в мене з нею багато незабутніх спогадів. 

Мама дуже старалася для нас і робила все, аби нам було тут комфортно. Я дуже це цінувала, хоча, може, і не завжди це показувала. Вона нам з братом показала світ з іншого боку: навіть в похмуру погоду, можна побачити промінчик світла. Також до нас часто любив завітати сусідський кіт, на ім’я Джокер. Він часто з нами снідав і проводив багато часу, Джокер став частинкою нас. Із часом бабуся з дідусем повернулися до України, тато до Києва, а тітка з дядьком переїхали в іншу квартиру, а ми так і залишилися в Польщі. Я навчалася дистанційно в українській школі, тому я з дому майже не виходила.

Я дуже багато вчилася, бо я не знала, чим себе зайнятий в вільний час.

Також я читала новини, щоб знати, що відбувається в Києві, і постійно переживала за своїх рідних та друзів. Мені з кожним днем було все важче і важче, я дуже хотіла побачити тата, але на той момент була така змога лише завдяки відеодзвінку.

У мене було враження, що я втратила все, що мала. Кіт Джокер помер, друзів немає, я одна в чужій країні, лише мама та брат поруч.

Але через деякий час я здружилася з ще однією дівчинкою, та інколи до мене приїжджали подруги з інших країн. І ось одного дня мені мама каже, що ми їдемо в Україну на місяць. Яка я була щаслива! Ідучи в потязі, я уявляла, як всіх зустріну й обійму, бо дуже скучила. 

Ми приїхали і я з вікна побачила тата. Я зі сльозами на очах бігла до нього в обійми і ще декілька хвилин не вірила, що я вдома.

Зустріла тата, усіх своїх друзів, побачила собаку, за якою теж дуже сумувала. Я відчула себе щасливою і в правильному місці. Я була страшенно рада, коли дізналась, що ми все-таки повертаємося в Київ назавжди. Але треба було поїхати до Польщі, щоб завершити всі справи. Додому хотілося страшенно, хоча я усвідомлювала всі ризики. 

На жаль, війна досі продовжується. Щодня безліч незліченних втрат і руйнувань, кожен день обриває життя та змінює долі людей і знищує надії. Щоденні вибухи розірвали не лише міста, а й наші серця. Війна відібрала в нас  багато чого, але дала найважливіше – усвідомлення того, що навіть у найтемніші часи ми здатні любити, підтримувати й боротися за своє завтра.