Арнаут Катерина, 15 років,

Дніпрорудненська спеціалізована І-ІІІ ступенів школа «Світоч» ДМР ВР, м.Дніпрорудне

Есе «Один день»

Київ. Михайлівська площа. Я стою біля Стіни пам’яті воїнам, які загинули на сході України. Іде жінка, у терновій хустинці, зі сльозами на очах, шукає фото свого сина, низько схиляє голову – і мовчить. А ось виходить з Михайлівського собору молодичка, тримає за руку донечку , підходить до Стіни , кладе руку на світлину - і чути, як плаче її душа. Може, тому це святе місце назвали Стіною плачу.

Війна… Це біль, жах, кров, втрати.  Скільки горя відчувається в цьому слові.

День, коли на Донбасі почалась війна, назавжди ввійшов в історію нашої країни. Як тільки в ЗМІ оголосили, що до кордонів нашої країни підійшов ворог, вся країна здригнулась. І мені було боляче дивитись, що люди на захопленій території боялись виходити з дому, тому що міста і села постійно бомбили.

Дуже прикро спостерігати, як на сході України йдуть бойові дії та гинуть люди. Боляче дивитись, як пенсіонери та родини з дітьми залишаються без даху над головою і змушені шукати собі житло будь-де.

І в нашому місті Дніпрорудне є сім’ї переселенців. Який складний шлях вони пройшли заради того, щоб вибратися з окупованих територій: потрапляли під обстріли, їхали дорогами, про які ніхто не знає, стояли на блокпостах довгі страшні години. І коли перетнули кордон, нарешті змогли сказати: «Ми вдома!».

Небайдужі люди роблять все задля влаштування гарного життя сім’ям переселенців. Але, навіть отримуючи гуманітарну допомогу, не всі мають душевний спокій. Люди зіткнулися з так званою новою реальністю, до якої, попри всі жахіття, потрібно звикнути заради того, щоб жити й прославляти рідну землю.

На жаль, не багатьом пощастило переїхати в новий дім. Дуже багато сімей залишилось на окупованій території, де проходять воєнні дії, особливо люди похилого віку, які не залишають рідних домівок. Кожен день вони перебувають у небезпеці, загроза їхньому життю дуже велика.

Чоловіки йдуть на війну і не повертаються. Вони гинуть за рідну землю, залишаючи свої родини. Це дуже сумно, страшно й водночас тяжко. Адже як сказати маленькій дитині, що тато більше не повернеться додому? Як усвідомити його дружині, що вона залишилась сама з дитиною на руках?

Усі ці страшні питання постають перед родинами ветеранів АТО. Але наші люди намагаються жити далі, адже українці сильні духом. У такі складні часи всіх нас об’єднує тільки одна мрія - здобути мир на всій території України.

Величне й сильне слово МИР… Але що таке мир для кожного з нас?

Для одних - це припинення воєнних дій і повернення додому, а для інших - це бачити, як люди-переселенці радіють життю на своїй рідній землі. Особисто для мене мир - це бачити, як воїни АТО повертаються до своїх родин, як діти з радістю біжать обійняти своїх татусів, яких вони не бачили вже дуже багато часу.

Мир - це виходити на вулицю, вдихати свіже повітря й не боятись обстрілів, бомбардування, не боятись того, що в будь-який момент знову може початись війна, знову можуть гинути люди, знову всі будуть жити в постійному страху того, що прийдеться покинути домівку й піти шукати кращого життя.

Мир - це синонім до слова щастя. Адже щастя полягає в родинному затишку, у постійній мирній праці.

Мир - це натхненна мрія кожного українця, це цінність, без якої людське життя не можливе.

Мир - це подарунок, завойований кров’ю багатьох наших предків.

Я вважаю, що всі конфлікти, які відбуваються на сході України, можна було вирішити мирним шляхом, не використовуючи зброї, не забираючи сотні й тисячі життів невинних людей. Але, на превеликий жаль, сьогодні йде війна. Тому ми повинні допомагати людям, які потребують нашої підтримки, і ніколи не забувати ім’я тих, хто поклав своє життя заради нашого щасливого майбутнього.