Висоцький Михайло, 15 рокiв,

Запорізька спеціалізована школа-інтернат "Січовий колегіум"

Есе "День, коли почалася війна…"

Сину, сину, спи, маленька квітко, Сину, сину, сходить десь війна. Сину, сину, підростаєш швидко. Як боюсь сказати, що вона Налетіла в нашу, сину, хату… Ірина Швед «Соняхи»

Спочатку навесні і влітку 2014 року через свій маленький вік я взагалі не розумів, що коїться щось не те, щось жахливе. Був радий, коли батько відправив нас з мамою та сестрою на все літо з Донецька на Азовське море. Але був збентежений, коли у вересні пішов не у свою рідну школу, а в школу в Краматорську. А потім не розумів, чому, провчившись у ній лише місяць, повернувся до Донецька. Я був здивований, коли бачив танки на вулицях рідного міста. Але дуже скоро, на жаль, я все зрозумів.

Це було в жовтні 2014 року, тоді мені було всього вісім років. День починався, як завжди: я прокинувся, поснідав та пішов у школу, яка була поруч із домом моєї бабусі (де я у цей час жив). Кожного дня я проходив повз дитячий майданчик, на якому мені подобалося гратися з друзями після уроків. Дорогою я зустрів однокласників та наших вчителів, які теж поспішали до школи. Уроки почались і відбувалися, за розкладом, до тієї миті, яка змінила і цей день, і моє подальше життя.

Був третій або четвертий урок, я вже не можу пригадати, що саме на ньому викладали. Я щось записував, щось відповідав, слухав свою вчительку та шуткував з друзями.

Як раптом десь поруч наче вдарив грім, а потім будівля школи начебто зробила довгий подих та похитнулася. Пролунав різкий звук розбитого скла, і моя вчителька Олена Миколаївна крикнула нам: «На землю!» Наступне я пам’ятаю, як кадри старого чорно-білого кіно.

Ось ми лежимо на підлозі в класі, а у вікнах немає жодного скла. Ось ми повземо за вчителькою до коридору, оминаючи бите скло на лінолеумі. Ось мі лежимо уздовж стіни в коридорі школи з дітьми з інших класів і слухаємо далекі й близькі вибухи та сирену, що десь реве.

Скільки пройшло часу до того, як нас почали забирати рідні, я і зараз не зможу точно сказати. Просто в один із моментів поруч зі мною вже була моя бабуся. Це було наче уві сні: я сприймав все нечітко та уповільнено, ніби бачив все зі сторони, немов це відбувається не зі мною.

Коли ми вже йшли зі школи до дому, я побачив саме той дитячий майданчик, біля котрого проходив лише кілька годин тому, він був увесь у маленьких дірочках і схожий на решето. Мабуть, саме ці посічені осколками дитячі каруселі та гойдалки і символізують у моїй пам’яті саме той день, коли для мене почалася війна.

2015 року ми з моєю родиною переїхали до мирного Запоріжжя, де більше не чую вибухів та пострілів та не бачу людей зі зброєю на вулицях.

І хоча події, згадувані мною, сталися вже більше шести років тому, але я і досі пам’ятаю той жахливий день. І як же мені хочеться повернутись туди, де народився, в місто моїх дитячих мрій – Донецьк.

Насамкінець хочу впевнено сказати, що війна - це не просто щось зле і погане, це те, що не дає людству рухатись уперед за мрією, це те, що ріже нам крила та іржавими кайданами тягне нас у темряву.

Усі загиблі на війнах люди - це мільйони ненароджених поколінь учених, поетів, інженерів, учителів, лікарів. У той страшний жовтневий день я насправді зрозумів, що таке війна, яка може щомиті обірвати моє життя, життя моїх рідних та друзів.