Антоненко Валерія, 14 років,

Енергодарський навчально-виховний комплекс № 1

Есе "День, коли для мене почалась війна"

Я дізналась про війну, коли була першокласницею. Згадую з сумом той 2014 рік. Насправді, про сам початок війни я не знала. Наша сім'я не стежить за новинами та зі мною і братом батьки розмови про війну не вели. Тому, я бачила крізь «рожеві окуляри» тогочасні події, навіть не розуміючи, що відбувається в ста кілометрах від нашого міста. Зараз, мені 14 і все виглядає інакше.

Згадую, як навчаючись у другому класі, до нас приїхала дівчина з тимчасово окупованої території. Дівчину звали Настя. Познайомившись з нею, я дізналася, про всі трагічні події. Її родині довелось усе залишити та переїхати сюди, у невелике місто Енергодар, бо в нашому місті у них були родичі. Родина Насті все життя жила на Донбасі, у неї там залишилась бабуся, яка вирішила зустріти війну наодинці.

Повернувшись додому, та запитала умами про війну, я дізналася, що – це правда та не усюди в державі мир.

Невже? У мене було багато питань: за що? Чому? Навіщо? Вже тоді в з’явились асоціації війна – страх, кров, біль, страждання. Дуже хотілося, щоб це швидше закінчилося. Моє життя розділилось на «до» і «після».

До речі, мої прабабуся та прадідусь трохи розповідали про страшні роки радянсько-німецької війни. І мені з розповідей було зрозуміло наскільки страшними є дні війни. Із трагічними подіями ми також знайомимось на уроках історії. Мені б хотілось вірити, що війна залишилась лише спогадами, лише історією.

Уявляю: жили люди, працювали, відпочивали, діти навчалися та грали, про щось мріяли, будували плани, а зараз, вони ховаються в підвальних приміщеннях, щоб перечекати перестрілки. Як в таких умовах можна жити чи виживати? Який стрес пережили ці діти, дорослі? І досі я не розумію.

Шкода тих молодих хлопців, які стоять на передовій. Вони, замість того, щоб навчатися, будувати і забезпечувати сім’ї, повинні захищати нашу державу. Це не варто ніяких коштів! Все це змушує їх батьків та коханих хвилюватися. Або ж, наприклад, старенькі бабусі і дідусі, які не хочуть покидати свій дім або не можуть, також переживають хвилювання. Це безжалісно. Це виживання.

Чому такі діти як я, мої однокласники та друзі повинні жити в страху або віддавати своє життя, тільки тому що люди не можуть договоритися? Чому хтось «зверху» вирішує долі невинних людей? Цього я не розумію і, напевно, ніколи не зрозумію.

Мені шкода, що дорослі люди не можуть домовитися про мир і від війни страждає багато мирних жителів окупованої території, а вся решта України має здригатись від трагічних новин і боятись за своє майбутнє…Звичайно, що так не має бути, адже ми свідомі мирні громадяни. Живемо ми не в часи первісності, коли всі між собою були ворогами, кожен був сам за себе та було відстоювання своїх кордонів, в нас цивілізоване суспільство, ми поважаємо себе і інших. Щиро. А може час повертає нас знов у минуле, коли люди нападали та воювали одне з одним, безжалісно, майже як тварини? Впевнена, що всі наші справи, які ми робимо, повертаються нам бумерангом, тому сподіваюсь на дійсний мир.

Мир та щастя – ті складові, які не можуть існувати один без одного, але це неможливо під час війни. Я гадаю, що спочатку мир повинен з’явитися в нашому серці, тоді він може поселитися в нашому суспільстві.

Очікую на мир. Навіть не так важливо, як вона завершиться, важливіше – щоб люди жили без страху і кожна дитина росла з батьком, жінка з чоловіком були разом щасливі, а батьки не переживали за своїх дітей та не страждали по ночам. Впевнена, що місця та ресурсів Землі вистачить усім, але ж найцінніше, що ми маємо це людське життя. Тому його потрібно цінувати та берегти!