Бедрик Анна, 10 клас, Міжгірський ліцей №1

Вчитель, що надихнув на написання есе - Росоха Ганна Юріївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Тисяча днів і ночей, неспокійних, тривожних, омитих сльозами матерів, дружин, дітей і кров’ю наших відважних захисників. Жахіття, смерть і руйнування несподівано прийшли на нашу священну землю, на якій спокійно трудилися українці, навчалися їхні діти, вирувало цікаве життя, розбудовувалася країна, упевнено крокувала вперед, намагаючись досягти європейських стандартів.

 

І раптом війна... Сталося повномаштабне вторгнення 24 лютого 2022 року, у мій день народження. Уже тоді я зненавиділа криваву війну всіма фібрами душі за те, що вона зруйнувала мої плани. 

 

Святкування, звичайно, не відбулося. Це був день перший. Надійшло повідомлення від класного керівника, що занять не буде і що учням краще залишатися вдома. Батьки сполошилися. Мама телефонувала родичам, які проживали на той час у Києві . Вона дуже нервувала, коли сестра не відповідала.

 

Усі забули про мій день народження. Святковий торт, яким я хотіла пригостити своїх однокласників, так і залишився в холодильнику.

 

День другий. Усі невпинно слідкували за новинами. Тисячі мирних жителів переселяють з ще неокупованих територій. Починається шалений спротив. Українці, огорнуті синьо-жовтими прапорами, перешкоджають руху ворожої техніки, голіруч кидаються на танки вигукуючи: “Окупанти, додому!”. Мені здавалося, що росіяни, побачивши рішучі дії мирних українців, зрозуміють, що їх тут не чекають, і повернуться назад. 

 

Але у відповідь на таку “теплу” зустріч російські солдати почали кидати шумові гранати в те море людей. Мою сім’ю охопив жах. Що ж буде далі?

 

Сподіваючись, що все скоро минеться, батьки вирішують, що ми залишаємося в Україні. Вони просять мене і моїх сестер потіснитися, щоб вивільнити кімнати для родичів і знайомих, які втікали від війни.

 

День восьмий. Тепер у нас живе ще декілька сімей. Приїхали рідні зі сходу України, для яких втікати від війни не вперше. З-під Києва буквально вирвалися друзі батьків, бо вздовж дороги за їхньою машиною вибухали снаряди. Поміж гостей була й Юля, замучена молода жінка Чернігова, з маленькою донечкою, яку весь час пригортала до грудей, наче боялась втратити її.

Щоразу, коли хтось із прибулих розповідав, що їм довелося пережити, у мене з’являлася думка: як світова спільнота допустила таке в 21 столітті?

День п’ятдесят шостий. Майже всі роз’їхалися. Хтось сподівався знайти притулок у Німеччині, хтось — в Іспанії, а в деяких знайшлися близькі в Західній Україні. Залишилася з нами лише Раїса з Миколаївщини, куди вона, рятуючи дитину від війни, переїхала в 2014-му зі Стаханова Луганської області. Тепер її син пішов добровольцем боронити Україну. Щоб якось відволіктися від поганих думок, жінка щодня порпалася у нашому садку, прополюючи грядки з овочами, висаджуючи квіти. Говорила, що це її заспокоює.

День чотириста вісімдесят сьомий. Раїса прожила в нас трохи більше року й стала нам рідною людиною, яка ділилася з нами своїм досвідом і порадами, а ми з нею - шкільними історіями й дитячими проблемами.

Як ми її не впрошували залишитися, жінка все ж вирішила повернутися до своєї домівки, коли росіяни відійшли на лівий берег Дніпра.

День п’ятсот сімнадцятий. Тато полагодив машину й тепер привозить необхідні речі для військових з-за кордону. Майже не бачимося: він постійно в дорозі, ночує на митниці в чергах. Його паспорт тріщить від додаткових сторінок.

День сімсот тридцять перший. Уже два роки минуло з того часу, коли все перевернулося догори дригом. Ми навчилися жити в умовах стресу, виття сирен, сумних звісток про загибель військових-земляків. Але до цього жаху ніколи не можна звикнути.

У свій день народження прошу лише про одне, щоб кривава війна закінчилася. Це буде найбільшим щастям для мене, моїх близьких та всієї нашої України.

Проголошення миру означатиме, що припиняться обстріли, загибель військових і цивільних, до дітей повернуться батьки з фронту. Залишатиметься лише оговтатись й відбудувати скалічену, проте незламану Україну.