Козар Денис, 9 клас, Червонослобідській ліцей Буринської міської ради Конотопського району Сумської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Коваленко Ольга Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Мене звати Денис. Мені 14 років. Я проживаю в  Сумській області Конотопського району в с. Червона Слобода. Навчаюсь в Червонослобідському ліцеї, в 9 класі .Хочу розповісти вам про події цієї жорстокої  війни, яка торкнулася беспосередньо мене і моїх близьких.

Ця кривава війна розпочалася для нас неочікувано: ввечері ми вчили уроки, перекладали книжки, як завжди сподівалися, що вранці буде новий день і підемо до школи. Але всьому тому не судилося збутися.

Рівно о п’ятій годині ранку 24 лютого 2022 року наші мрії було зруйновано кровожерною, вражою країною агресором.

Як зараз пам´ятаю, як мою маму викликали по тривозі, і, як вона, лишивши нас із молодшим братиком на тітку,  побігла на роботу, бо не могла вчинити по  іншому. А в цей час вже було чути вибухи, постріли. Тільки зараз я розмію, як у неї розривалося серце від болю і хвилювання за нас, своїх дітей.

А вже через кілька годин  вулицями нашого села рухались безкінечні колони ворожої техніки у напрямку Києва. 

Ми тоді ще зовсім малі дітлахи не розуміли, що відбувається: тулились до тітки, плакали і запитували де наша мама, що з нею і чи повернеться вона. Тітка обіймала нас , намагаючись  заспокоїти. Говорила, що все буде добре, хоча в її голосі відчувалося тривога, хвилювання, а в очах читався якийсь невгамовний біль.

Потім потягнулися нескінченні дні окупації.  Перші кілька тижнів ми з братом та мамою жили у тітки, бо лишатися  вдома самим було страшно.

В одну мить в магазинах опустіли полиці, почалися перебої з хлібом та іншими продуктами, з предметами особистої гігієни.  Пам’ятаю, як  машини,  які прорвалися до села з хлібом продавали лише дві буханки на двір.  Саме в цей час,  в нашій місцевості з'явився досі невідомий нам вислів “гуманітарна допомога”, яка і зараз є невід’ємною частиною нашого життя.

Але ми пережили окупацію, вистояли. Невдовзі наші військові погнали окупантів назад до себе, на болота. Відступачи, вони влаштовували стрілянину.  Причому стріляли навмання, а потім ще й зірвали міст за собою через річку Сейм.

Коли до нас нарешті прийшли ЗСУ, наші визволителі, люди стоячи на колінах і зі сльозами на очах їх зустрічали. Кожен намагався їх обійняти. Всі їм дякували, допомагали, чим могли.

Потім почалися довгі воєнні дні, які перейшли в місяці , потім в роки. Особисто тяжким був перший рік, вороги зруйнували нашу інфраструктуру, житєвоважливі об’єкти.Для нас розпочалися тяжкі будні без світла, тепла, без тих всіх благ до яких ми звикли. Але нічого і тут, ми згуртувалися, вистояли, не зламалися. Ми навчились економити, берегти і цінувати те, що мали тут і зараз.

Для мене справіжнім щастям і втіхою є те, що ми змогли хоча б частково у змішаній формі відновити навчання. Ми раділи, що знову сіли за парти, зустрілися з друзями,  однокласниками, вчителями.

Але так як ми живемо в безпосередній близькості від кордону з країною- агресором, яка не лишає нас у  спокої, це тривало недовго. Ми знову вимушені займатися онлайн (на дистанційному навчанні). Мені дуже шкода, що мою рідну Сумщину окупанти самим безжалісним, цинічним способом стирають з лиця землі. У нас майже цілодобово тривають повітряні тривоги, на нас кидають “Каби”, летять “шахеди”.У нас руйнуються школи, садочки, лікарні.

Ми, діти, зовсім ще не бачили життя. Ми хочемо  жити під мирним небом, радіти життю, вчитися і просто бути щасливими.

І я сподіваюся, що невдовзі ми переможемо і відбудуємо нашу рідну Україну .