Спиридонова Оксана, вчитель, Калинівська філія Первозванівського ліцею Первозванівської сільської ради

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна. Я згадую свої уроки історії в школі. «Це ніколи не повториться, оскільки ми це пам’ятаємо і нізащо не забудемо»,-  казав наш вчитель Іван Івійович. І ми йому вірили. Я і ще сорок п’ять таких самих планували майбутнє, навчались, дорослішали, працювали, одружувались, ростили власних дітей, мріяли, ЖИЛИ.

24 лютого 2022 року чи могла я зрозуміти, що нас чекає? Сорок дев’ять років за плечима,  два червоних диплома, тридцять років роботи в школі.

Я не могла  це вкласти  в голову,  душу  і серце. Я перестала сприймати реальність. Мені було страшно. Я боялась не за себе.

Спочатку страшно. Страшно від несприйняття і безвиході. Здоровий глузд відпочивав, це було не в його компетенції. Я пам’ятаю перший день війни. Та всі пам’ятають. Вранці вже була в школі, повертала дітей, які йшли на навчання. Повертала додому.  Подумки ніби прощалась з кожним. Не плакала. Але сльози текли самі.

Про себе весь час молилась, просила в Бога захисту для близьких людей та країни.

Літаки снували над школою один за одним. «Не страшно – вони свої» ,- казав оператор шкільної котельні. Мої  діти з міста повернулись додому, налякані і спустошені. Ніхто не розумів, як далі бути в цьому хаосі, взагалі що робити? Мої груди наповнювалися тугою.

Єдине, що розуміли всі – ми за будь-яких обставин залишаємось тут, в Україні. Це не обговорювалось.

Дома весь час тримались гуртом, ніби поспішали набутись разом. Так було легше. І я, і донька, і сини  дивились на батька. Він афганець в  минулому. Здавалось, він один чітко знав, що, коли і як робити правильно. Паніки він дозволяв. Я, як ніхто інший, відчувала  його стан. Чоловік – лікар, і розумів набагато більше від нас усіх.  На жаль. Чи на щастя.

Чоловіку доньки пропонували виїхати до Австрії по роботі. Наш Льоша відмовився. «Я не лишу країну, коли їй тяжко», - казав він.

Наше життя складалось з  телефонних дзвінків, нічних чергувань, будинок став схожим на штаб.  Ми жадібно слідкували за новинами.

Війна змінила все. Ми відкрились самі для себе по-новому. Ніколи б не подумала, що зможу легко відчинити двері і приютити незнайому людину в своєму помешканні. До моїх дітей легко додалась ще одна дитина, їх ровесниця, Катруся з Києва, яка і досі  кличе нас з чоловіком батьками.

А далі життя внесло свої корективи, закрутилась машина воєнного часу. Вдома – «штаб», в школі – цілодобові чергування, плетіння маскувальних сіток, волонтерство. Потім поселили військових, школа стала тимчасовим гуртожитком, і наші соціальні ролі зразу змінились – замість вчителів з’явились вчителі – кухарі. Вони  у перервах між роботою на кухні проводили дистанційні уроки, вчили, заспокоювали, підтримували дітей.  Техперсонал та охоронці виконували свої обов’язки, а я стала комендантом.

Я перестала боятись. У мене часу боятись ставало все менше. Я розуміла, що за мною люди. За мною колеги, учні та їхні батьки.

Відремонтували укриття. Діти повернулись до школи.

Втрата. Втрата сина. Він був призваний з початку березня 2022 року. Втрата засіла в серце навічно. Я і зараз не вірю, що вже 10 місяців моєї дитини немає серед живих. Саме моєї, бо навіть схожим був на  нашу родину, як зовні, так і душею.

Легких тобі хмаринок, дякую за все, золотий наш сину.

Тисяча днів війни. Мій шлях. Він звичайний, нічого особливого, як в усіх. Чомусь дуже важко на серці. Мушу йти далі. Йти вперто і наполегливо.  За мною – діти.