Історії, які ви нам довірили

1 2
меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
header-logo

Історії, які ви нам довірили

1 2
До всіх історій
Лариса Панченко

«Я бачила, як по нас стріляли танки»

переглядів: 510

Ми – жителі Авдіївки. Будинок у старій частині міста, причому остання вулиця біля самого лісу, де йшли бойові дії весь час. Зараз я не знаю, що з будинком. Ми поїхали давно, півтора року вже минуло. Коли ми їхали, вікна були вибиті.

У мене на ділянці впала міна поруч з теплицею. Осколки летіли до самого будинку. Я бачила на власні очі, як це падало. Дочка тоді їхала до Слов'янська, вчилася в університеті.

Я бачила, як по нас стріляли танки

Тут онук у мене народився. І почалися тут у квітні якісь дії. Дочка змушена була виїхати до нас в Авдіївку. А потім, коли в Авдіївці почалося, я її відправляла з малюком, з немовлям місячним, до Києва до старшої дочки.

Потім зателефонували з університету, потрібно було захищатися. Вона з малюком повернулася сюди, і вже в Авдіївку їй неможливо було потрапити – залізниця була розбита, і взагалі були бойові дії сильні. Вона залишилася в Слов'янську, і ми приїхали до неї. Усі разом тепер тут.

Я бачила, як по нас стріляли танки

Оселилися в гуртожитку, тому що дочка вчилася при університеті. Це був найпростіший варіант – приїхати і звернутися до керівництва університету. Вони пішли нам назустріч, виділили цю кімнату.

Усе залишилося там, в Авдіївці. Ми дитячі речі, які змогли, вивезли, і все. Ніхто з нас не думав, що ми будемо жити таким життям. Простіше значно навіть у зруйновані будинки повернутися. Це ж зовсім інша річ, ніж їхати кудись, шукати й облаштовуватися в іншому, абсолютно чужому тобі місці, і почати все спочатку. Там хоч з даху і зі стін можна починати.

У мене був сад чудовий. Казка-сад. Усе було, починаючи з персиків. Я садила для онуків. Мріяла, що вони будуть приїжджати на літо. Починати простіше там, де в тебе хоч щось залишилося і де твоя земля.

Не кожен може зважитися на такий крок, як переїзд. Кожен боїться розлучитися з тим, що він має, і виїхати в нікуди. Потрібно зважитися на це. Це важко дається.

Ви знаєте, я весь час про нього думаю. Про сад свій і про город. Будинок не сниться. А ось сад… Коли в мене вільні мізки від усіх проблем поточних, я весь час думаю про нього. Онука спати укладаю – згадую свої дерева. Думаю, хоч би дощове літо було, щоб вони не висохли. Тому що в мене є надія туди повернутися. Коли робиш щось з любов'ю, з ним дуже важко розлучатися.

Я бачила, як по нас стріляли танки

Я бачила, як по нас стріляли танки. Перед мостом, який на окружну, у нас є Бессонів ліс. Я бачила, як туди заїжджали танки. Ми на пагорбі жили. Я далеко добре бачу. Бачила – техніка, я не бачила, що танки, але потім зрозуміла, зі снарядів.

У кінці мого саду є селище дачне. І кілька дач стоять на моїй землі, бабуся моя подарувала цю землю людям. Вони побудувалися. І впав один снаряд у дачний будинок. Другий полетів далі, через кілька будинків у городі впав. Я стояла. Потім щось мене штовхнуло. Я побігла і тільки в підвал заскочила – відчуваю, над нами летить.

Я кажу: «Машо, на нас падає». Він нас перелетів. За будинком дорога, він перелетів і в будинок, трохи по діагоналі від мого будинку впав. А було відчуття, що він падає на нас. Після того в мене була тільки думка, як би виїхати, тим більше зі мною була дитина.

Коли були нічні бомбардування, я не спала. Більш ніж місяць я взагалі не спала. Молилася в підвалі. Уголос молилася. А дочка закривалася з головою ковдрою, брала кота під ковдру в підвалі та спала.

Іноді відчуваєш, що летить далеко, над тобою високо, і тривалий політ. А іноді здається, що саме на тебе падати буде. Я її будила, щоб ми були ближче до дверей, під стінкою. Ось так стояли. Вона вчилася в Авдіївці в школі, але 2014 року заняття так і не почалися.

Виїхати нам було неможливо звідти, транспорт жодний не ходив, тільки таксі. Але за першої нагоди ми поїхали. Спочатку, звичайно, сподівалися, що закінчиться. Чіплялися за якусь надію.

Я бачила, як по нас стріляли танки

Народ шкода. Людей шкода, загиблих діток шкода, молодь загиблу шкода. Може, це найкращі люди, найкращі уми були? Старих шкода, які через безвихідь жити не хочуть. Ось бабуся тут сьогодні говорила: «Я хочу померти». Вона з Дебальцевого. «Я, – каже, – стара вже, але я не хочу жити ось так, як живемо ми, і як живуть усі зараз. Я не хочу знати, що йде війна».

Мені хотілося б, щоб уся сім'я була вдома. Саме вдома, не шукати нам дім, а саме вдома. А далі... Руки є, голова є, думати будемо, що робити. Працювати будемо. Вимушено так склалося. Ми цього не хотіли. Усе б було в нас по-іншому, якби не війна.

Авдіївка 2016 Відео Історії мирних жінки діти переїзд зруйновано або пошкоджено житло психологічні травми обстріли безпека та життєзабезпечення діти внутрішньо переміщені особи
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій