Палало Михайло, голова фермерського господарства:

Снаряд влучив у будівлю. Дах цілий, а вікна всі розбиті. І не відремонтуєш, тому що, може, завтра ще влучить. Якщо мир відновиться остаточно, тоді його відновлю. Усередині була техніка, два комбайни стояло. Розбило кабіни. Ці комбайни, це DON.

А новий комбайн Tucano вибухнув і згорів в полі на мінах. Слава Богу, що механізатор залишився цілий. Його ударною хвилею викинуло.

Іван Красюк, механізатор:

Два відразу вибухи, і все. Я вже нічого не бачив, не чув. Десь, може, на мить знепритомнів. Мене викинуло з комбайна. Летів далеко-далеко. Повідривало колеса, порозривало, кабіни там не було вже. Ну, дві протитанкові міни! Мене ніби не поранило. Але мені здавалося, що з мене шкуру зняли.

Палало Михайло:

Це озима пшениця після соняшнику. Там є в мене парові ділянки взагалі чудові. Це пшениця, посіяна восени, у листопаді. Не було дощу, пізні посіви. Вона встигла розпуститися. Зараз ми її підгодували, по 200 кілограмів дали селітри – азотних добрив. Ну й усе зробили, що потрібно.

Тепер догляд, обробка гербіцидами й чекати урожай. Тут поле 50 гектарів – це по чотири тонни. Значить, двісті тонн пшениці високоякісної, гадаю, так.

Туди не можна, тому що мінні поля. Там під страхом смерті військові не допускають проїзду, тому що з того боку майданчик, як на долоні, можуть стріляти по ньому.

Років на п'ять ця земля в запустінні. Ніхто не буде обробляти… Будуть страждати люди, народ, який тут живе. Ми, бізнес, Бог з ним уже. А люди, у яких немає іншого доходу, окрім як допомоги від нас, від своєї ділянки? Що їм робити? Торік я витратив оборотні кошти – віддав людям півтора мільйона. Ну, люди не винні. Ось так викинув. Податки заплатив, віддав людям. А тепер не можу купити добрива, не вистачає обігових коштів.

Я тут з 1976 року. 15 років був головою колгоспу. Потім працював у обласній адміністрації начальником управління, головою Облсільгосптехніки. Починав із заступника начальника, потім став начальником. Усе моє життя пов'язане із селом. Тому біль в душі та відчай, ночами не спиш. Не те що гроші боюся втратити, Бог з ним, це не найголовніше. Найголовніше – хто ж буде людей утримувати? Вони ж усі жителі селища.