Декілька рідних Світлани один за одним потрапляли під обстріли. Вона дуже нервувала, не встигала оговтуватись від стресів

Я чоловіку ще з осені говорила, що буде таке. Передчувала, хоча й була надія, що цього не станеться. А тоді я збирала доньку в школу, і чоловік подзвонив мені. Він був у Києві. Спитав: «Як у вас справи?», а я відповіла, що все добре. Тоді він сказав: «Світлано, ти все правильно говорила. Війна почалася». У мене сильна паніка була. Мій син – військовий, чотири роки в АТО пробув, якраз тільки одружився. Я прекрасно розуміла, що військових першими забиратимуть на фронт. Але в сина дочка 4 листопада народилася, і тому його не забирали на війну, бо дитинка зовсім маленька. Але він сам пішов. 

Коли ми були в Оріхові, то місто не було окуповане, але з продуктами були проблеми та зі зняттям грошей. Відразу зачинилися банки, не працювали банкомати. У магазинах розібрали товар ті, в кого була готівка на руках. А в кого не було готівки, просили знайомих, щоб у Запоріжжі знімали гроші, а ми їм перекидали на карту, і таким чином виживали. 

Дуже скрутно було. У нас кішки, собаки, і не було чим годувати, не було де корму взяти, бо люди розібрали все. Місяці два ми так страждали. Не було ліків, зачинилися аптеки.  

Мене шокувало, що в тяжку хвилину магазини відмовилися по картках обслуговувати, тільки за готівку. Виходить, що гроші в нас наче і є, але ми не можемо нічого за них купити, і з карточки не можемо зняти. Необхідні ліки також не можна було купити. Від тиску і знеболювальні неможливо було дістати. Я живу в Преображенці, а Оріхів - поруч, через річку, і там була лікарка, яка збирала замовлення через фейсбук, їздила в Запоріжжя і привозила ліки людям. 

В мене завжди була аптечка вдома, і були запаси продуктів. Ми в селі живемо, нам було простіше. Не було дуже скрутно, але коли відчуваєш, що все закінчується і його ніде взяти – це страшно. 

У нас одна за одною неприємності йшли: брат загинув, син потрапив під обстріл, потім - чоловік. Не було нічого хорошого. Я не встигала відійти: удар за ударом. Я від нервів захворіла, не могла нічого їсти, дуже схудла. Пішла в амбулаторію, а наші лікарі сказали, що зараз війна і допомогти мені нічим не можуть. Звернулася в Оріхівську ЦРЛ, там аналізи здала. Пішла в аптеку, а ліків не було. Довелося замовляти. У мене такий стрес був, що я їсти нічого не могла. 

Нам довелося виїхати, оскільки в нас ішли бойові дії, літали снаряди. Мій рідний брат пішов захищати нашу Батьківщину і загинув. Мій син теж пішов захищати країну і потрапив під обстріл. Племінника тиждень тому поховала, його вбило на бойовому завданні. Ми довго терпіли: думали, що нас це горе не застане і до нас не прилетить снаряд. 

Чоловік поїхав провідати батьків недалеко від нас, і прилетіло два снаряди прямо у двір. Чоловік лежав на лікуванні в обласній лікарні.

Їхали до чужих людей на пару днів. За цей час нам потрібно було підшукати інше житло. Знайомих просили нас вивезти, заправляли машину. З бензином теж були труднощі. 

З нами проживає бабуся, їй 64 роки. Мої батьки давно померли, тому в нашій родині не було старих людей. Якби були, то, звичайно, вивозили б, бо там неможливо залишатися. 

По знайомих шукали житло. У Запоріжжі зупинилися, тому що це ближче від дому, є можливість туди з’їздити, бо ж за будинком усе одно наглядати потрібно. Та й весь одяг із собою не візьмеш - їздили додому по нього. А з Запоріжжя ближче туди їхати, тому ми тут і зупинились. Але в Запоріжжі стріляють, тому не знаю, чи не доведеться далі виїжджати. 

Зараз роботи в мене немає. Я була пекарем, працювала на пекарні. Виживаємо зараз із гуманітарної допомоги. І держава допомагає грошима на житло. Я наче біля розбитого корита. Не знаю, що далі буде. Якщо будуть сильніші обстріли, то доведеться звідси виїжджати.