Любов із чоловіком встигли вискочити з підвалу свого палаючого будинку, встигнувши схопити тільки документи. А далі, щоб вижити під бомбардуваннями, потрібно було шукати інший притулок

Ми в Маріуполі жили недалеко від аеродрому. Це було дуже рано. Я прокинулася від того, що щось дуже бахнуло, але ще не зрозуміла. І тут подзвонила моя донечка з Сум і сказала: «Мамо, війна! Бомблять Харків, бомблять Суми!»

Ми три місяці війни були в Маріуполі. В наш будинок 13 квітня попало три бомби – будинок загорівся. Ми встигли вискочити з підвалу. Добре, що були складені документи - встигли хоч їх схопити. Вискочили з будинку. 

Я біжу з сумкою, а наді мною летить і свистить міна, осколки свистять: «Жух-жух!» - по забору. Ми вискочили з сараю, там перечекали, поки трохи перестали стріляти. 

Ішов сусід, запропонував нам свою допомогу, і ми ще три дні жили у нього в будинку. Але вже тоді менше стали стріляти, почали ходити по будинках «ДНРівці». Перевіряли всіх людей, виводили і роздягали чоловіків. Коли ми у сусіда були, приходили кадирівці, під автоматами всіх виводили, нашого сусіда теж роздягали. Це важко розповідати. 

17 квітня перестали часто стріляти по місту, але ще продовжували бити по «Азовсталі» дуже сильно. Ми перебралися до моєї подруги. У її мами вціліла однокімнатна квартира - ми у неї там почали жити. Але їжі там не було ніякої, дуже складно було. 

Спочатку волонтери з Донецька привозили хліб, роздавали прямо у дворі будинків. А потім люди з навколишніх сіл почали привозити і продавати харчі. Вже можна було купити молочку, крупу - стало легше.  

Ми якось виживали, але дуже складно було це приготувати, бо не можна було вийти на подвір'я, щоб на вогні приготувати їжу. По воду під обстрілами спускалися в балку. Там якісь потічки текли - незрозуміло, чи каналізація, чи що - там ми набирали воду. Мінус 11 на вулиці. 

Ми в погребі сиділи в приватному будинку в трьох кофтах, в трьох шапках, в трьох штанах. Холодною водою заливали те, що в мене було: гречка, вівсяна крупа, і воно настоювалось - так два тижні ми харчувалися.

Труднощі були через відсутність зв'язку. Коли ми сиділи у підвалі, ДНРівське радіо розказувало нам, що вже пів України забрала Польща, що Харків, Запоріжжя і Дніпро - під окупантами. А більше радіо нічого не ловило. Зв'язку, інтернету, світла не було, нічого не було. Ми всі - як у вакуумі, нічого не розуміли. І настільки сильно працювала пропаганда, що я вже навіть сама починала сумніватись: може, і дійсно вже пів України немає? 

Окупанти почали роздавати телефони, їхні пакети «Фенікси», номери, але ми так і не змогли його взяти, тому що кругом були черги. Приходили на «Порт-Сіті» з п’ятої години - все пішки, бо транспорт не ходив. Кругом міни, трупи лежали. Приходиш, а ти 1087 якийсь вже в черзі на ці телефони.

Точно так було в комендатурі. Мого чоловіка мама жила в іншому районі, Лівобережному, а ми - в Приморському. Щоб поїхати в інший район, треба взяти від комендатури дозвіл. Ми туди теж тиждень ходили, а там - дикі черги, щоб взяти цей папірець з печаткою, з яким можна піти в інший район міста. 

Сусід моєї подруги якось зміг взяти той телефон, і нам дозволив скористатися ним. Я додзвонилася до своєї доньки в Суми, а моя подруга додзвонилася до своєї племінниці в Дніпро. Оці дівчатка якось скооперувалися, і нам організували евакуацію. Вони домовилися з двома водіями, і вони нас вивезли з Маріуполя до села в Запорізькій області. А там нас чекав інший водій. Так ми виїхали. 

Але виїжджали полями, тому що місто закрите на в'їзд і на виїзд. Дуже ризикували, тому що в мене і мого чоловіка не було фільтрації, а там обов'язково треба було її пройти. Це коли перевіряють з усіх сторін: відбитки пальців знімають і дивляться у свої телефони: чим ти дихаєш. 

Ця перевірка була тільки в Мангуші – за 30 кілометрів від Маріуполя. Люди там жили в машинах по два тижні, щоб отримати фільтрацію. Це ж не факт, що ти її пройдеш. 

Ми довго виїжджали, бо ночували в полі. Виїхали 24-го, а приїхали в Золотоношу 28 травня. Було дуже багато людей у Василівці на пункті пропуску. По десять машин тільки випускали, щоб можна було виїхати в Україну.

Я сама з Золотоноші. Тут вже рідних немає, але багато знайомих, бо я тут народилася. Приїхали до себе на батьківщину.

Одне бажання – хочеться миру швидше. Хочеться спокійного життя, впевненості в майбутньому, а впевненості поки що немає. У нас будинок згорів, машина згоріла. Ми виїхали з однією торбинкою. 

Мабуть, додому ми вже не повернемось. Я б не хотіла повертатися. Бо важкі спогади, атмосфера… пам'ятаю, як там все… Мені там пахне смертю. Хочеться ближче до дітей бути, бо вже такий вік... Хочеться поближче: десь чи в Суми, чи в Сумську область, щоб далеко від дітей не відриватися.