Історії, які ви нам довірили

1 2
меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
header-logo

Історії, які ви нам довірили

1 2
До всіх історій
переглядів: 86
Олександра Петрівна Велика
вік: 83
photo0
photo1
photo2
photo3
photo4
Широкине
Широкине
«Я в підвал до останнього не спускалася. Сиділа в кутку та молилася»

Вона ніколи не забуде обстріл 4 вересня 2014 року. Саме в цей день, день народження її сина, в Широкиному почались сильні обстріли, які не вщухали довгий час. Олександра Петрівна вимушена була залишити рідну домівку, де прожила більше ніж 80 років, і поїхати в інше місто.

Почали сильно стріляти. Одразу наче тихенько почали, я в підвал не спускалася. Так сиділа, молилася. «Отче наш» читаю, завершу, знов починаю читати. Думаю: «Чим воно може закінчитись? Чи серйозно це стріляють, чи буде ще страшніше щось?» 

Я народилася прямо в Широкиному. І 83 роки там прожила. Як же хочеться додому! Важко жити на квартирі.

В нас село – красота одна була. Шість-сім дитячих таборів. Турбаза «Золотий берег». Приїжджали батьки з дітьми.

Я закінчила школу бухгалтерів. Мені присвоїли звання старшого бухгалтера сільпо, торговий працівник. Закінчила, а в бухгалтерії місця не було. І мене послали підмінять в сусіднє село чотири місяця завідуючу магазином.

Потім у нашім  селі у сільмаг мене поставили продавцем. Я вела всю бухгалтерію. Предсєдатєль помітив та каже: «Так, Олександра, приймай склад». Можете уявити, отаку махіну прийняти! Я в сльози, мені ж хочеться робить, на що я вчилася. Ні, приймай склад, і все. Прийняла той склад.

Коли заміж виходила, так я зі складу вийти не могла. Іти треба розписуватися, без свідків, я і мій жених удвох пішли розписалися – і я побігла на роботу. Перед тим у нареченої вечірка має бути. А я до останнього на роботі, ні зачіски, нічого абсолютно… Така свадьба в мене була. Донька зараз у Макіївці живе, заміж вийшла. А син – у Маріуполі.  

Син, Павлік, працював в «Азовсталі». І він якраз на роботі був, як почали сильно стріляти. Не міг приїхати мене забрати. Одразу наче тихенько почали, я в підвал не спускалася. Так сиділа, молилася. «Отче наш» читаю, завершу, знов починаю читати. Думаю: «Чим воно може закінчитись? Чи серйозно це стріляють, чи буде ще страшніше щось?» 

Якраз в 2014 році на день народження Павліка, 4 вересня, я це ніколи не забуду. Донька Таня приїхала з Макіївки. А як пішла на зупинку їхати додому – немає ніякого транспорту. Пішла на трасу – і там нічим поїхати. Уже машини ні туди, ні сюди не пропускали. Ніякого руху не було. Вона вирішила повернутися сюди. І тут як почали стріляти!

Вона, бідненька, вскочила до родичів. А там бабця Оля сама сидить. В підвал не спускається, теж ноги хворі. Пересиділи.

Наче перестали стрілять, Таня каже: «Ну все, бабушка Оля, буду я додому йти». Тільки вийшла, як знову почали стрілять! Оце все в неї над головою! Вона, бідна, так бігла додому.

А я, як почали сильно стрілять, спустилася в підвал. Вона почала стукати в усі двері, вікна, а мені ж у підвалі нічого не чути. Вона побігла до сусідів, вони відкрили. Вона в них переночувала. 

Приходить вранці – вранці не стріляли, я двері відкрила, кажу: «Танечка, а чим ти так рано з Маріуполя приїхала?» «Мамо, я нікуди не їздила». І стала розказувати, як вона з’їздила на день народження.

І з того часу почали кожен день стріляти. Або зранку починають, на вечір притихло, або годині о 10 ранку. Так спочатку наче нічого, а потім як почнуть – неможливо втриматись.

У нас підвал під домом і вихід в кухню. Ляда (рухома кришка, вхід до підвалу. – Ред.) прямо у кухні. Я думаю, якщо зруйнується дім, то придавить ляду і я ж не зможу вилізти звідти. Тому я старалася, скільки могла терпіти і не спускатися до підвалу. Сиджу в кутку скільки можу. А як вже терпіння немає, коли стіни дрижать, люстра, посуд – все дрижить, то вже спускаюся. І одна-однісінька...

Потім приїхав сусід. Почали стрілять сильно, а двері в мене відкриті. Я відкриваю – може, хто прийде з сусідів. Як почали стрілять, я думаю, що треба спускатися знову в підвал, бо я так не витримаю.

Іду закривати двері, а тут хтось смикає їх назад. Міша! Сусід. Приїхав за мамою на машині. Каже: «Тьотя Шура, ви будете їхати?» Кажу: «Куди?» «А ви що, нічого не знаєте? Вже нікого по вулиці немає, ви і мама лишились». Ну, куди ж лишатись? Я кажу: «Звісно». «Ну, вам дві хвилини на збори». 

Якщо б він мені зразу сказав, я хоч би одяг, що-небудь узяла. У мене три пари чобіт лишились вдома, а я в калошах поїхала. Дві вівчарки в нього, і він ці дві собаки поки посадив у багажник,  потім поки маму посадив, а тоді тільки прийшов, мені сказав.

За дві хвилини що я могла? І я нічого не взяла абсолютно. Міша привіз додому до себе, а Павлік мене там чекав. І син забрав до себе, а потім знайшов мені будиночок.

Потім в Широкиному фотографували будинки розбиті. Приїхали, сказали: «Ваш дім пустий». Стіни ще стояли, криші вже не було. Літньої кухні не було. Душ, сарай – все порозбиване. 

Мрію в Широкине попасти. Тільки куди? Все зруйновано абсолютно. Розбите все село, спалене, розграбоване. А далі не знаєм, що і як.

slide1
slide2
slide3
slide4
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій