Зоряна Цапюк, 10 клас, КЗЗСО "Луцький ліцей #14 імені Василя Сухомлинського Луцької міської ради"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Рудницька Ольга Борисівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

23 лютого, я дивлюся у вікно потяга, чую звуки коліс під собою, сяю від щастя, бо вперше їду на спортивні змагання на схід України. Скільки радості було в моїх очах, аж поки не сталося це… Дзвінок. Схвильований голос: «Змагання відміняються через уведення воєнного стану». Пам’ятаю це відчуття, коли на половині дороги,  проїхавши чотири  години, сповнені сміхом і жартами друзів, я враз відчула незрозумілу раніше суміш емоцій - здивування, розгубленості й страху. Єдине питання, яке поставила, було: «Це жарт, так?»

Дев’яносто шість днів… Аж дев’яносто шість днів мені знадобилось для того, щоб почати діяти. Три місяці я провела під дахом бабусі й дідуся, які, попри вибухи, відлуння яких долинало й до їхнього села,  і тривожні, навіть трагічні новини, не дозволяли "ображати" країну, у якій колись жили й населення якої (не можу навіть називати їх народом) ще й досі називали «братьямі».

Так, це мої дідусь і бабуся, рідна кров; вони прихистили нас із мамою, але час, проведений з ними, впливав на мене лише негативно. Я не витримувала. Ми з мамою повернулися додому.

Декілька днів не могла усвідомити, хто я і що взагалі можу? Я ж  дитина, просто дитина..

Тато. Людина, яка змінила мій вир думок про те, що я не здатна ні на що,  крім пасивного співчуття. До війни він мав успішний рекламний бізнес, що розвивався з кожним днем. Усе йшло вгору, було безліч планів, але.. почалося. Точніше зупинилося. Перші місяці після повномасштабного вторгнення... Кому потрібна та реклама? Люди жити хочуть, їсти, їм не до розваг чи відпочинку. У країні війна! Але мій тато не з тих, хто  складає руки й зневірюється. Він завжди вмів мислити масштабно, бачити світло в кінці, здавалося б, найтемнішого тунелю.

Тато з тих, хто діє сам і спонукає до цього інших. Батько змінив свою сферу на військову. За другою освітою інженер, він почав виготовляти турнікети, скиди, перископи та інші речі, про які наразі казати ще рано.

97-ий день війни. Тато взяв мене з собою на роботу. Запах металу та тканин, величезний овальний стіл, за яким сиділо й стояло людей з десять. Тепер я одна з них. Не дитина, навіть не підліток - свідома українка! Що ми тільки не робили: різали, клеїли, складали, сортували… Процесів було ой як багато, та рук теж немало. Працьовитих рук. За декілька днів ми закрили одну із партій турнікетів, разом з нуля зібрали понад дві тисячі штук.

У цеху були не тільки старші, а й діти та підлітки. Це мене дуже надихнуло. Зрозуміла: я  не одна якась "особлива", а  це наші реалії, у  яких важливі всі і кожен.

Ці дні показали мені, що таке справжня сильна команда, продемонстрували силу допомоги, наскільки вона цінна. "До-по-могти" -  це зробити те, що можеш. Коли  можеш, ти сильний, адже не кожен здатен  жертвувати  своїм часом, коштами  для інших.

Зараз кожна річ, виготовлена нами, кожен малесенький внесок, хай навіть одна гривня, здатні врятувати якщо не сотні, то хоча б декілька життів, а життя - це найцінніший скарб, таку істину ми усвідомили саме в цей буремний час.

Війна, на жаль, триває. Кажуть, що в тилу втомилися. Я не згодна з цим, бо бачу поряд людей, які продовжують свою таку необхідну для військових роботу. Вони ніколи гучно не заявляють про це. Просто працюють. Щодня, щогодини, якщо треба – без вихідних.

Я горджуся, що є однією з них  - волонтеркою, яка переконана:  лише гуртом ми зможемо зробити ще більше, тож наближаймо перемогу разом, щоб після неї гордо сказати: "МИ це зробили!"