Дубович Інна Миколаївна, учителька української мови і літератури
ЗОШ І-ІІІ ступенів № 1, м. Охтирка

Війна. Моя історія

Осінь! Іду парком. Ніби опиняюся в казці. Чую слова:

Красива осінь вишиває клени
Червоним, жовтим, срібним, золотим…

Раптом хтось тягне мене за руку. Проти своєї волі знову повертаюся в реальний світ, звідусіль лине крик :

І жах, і кров, і смерть, і відчай,
І клекіт хижої орди…

Моїм вухам боляче! Душі теж! Як жити? Інстинкт самозбереження діє. Пригадую урок 23 лютого 2022 року . Чудово працювати з усіма учнями класу! Вони декламують поезію Василя Симоненка «Ти знаєш, що ти – людина?»! Доводять, що кожен – особлива зоря в безмежному Всесвіті! Загадують бажання та вірять, що вони неодмінно здійсняться! Ловлю їхні погляди, спостерігаю за виразами облич. Приємні спогади! Душі тепло.

Знову чується:

Маленький сірий чоловічок
Накоїв чорної біди.

Увечері, за лічені години до початку війни, я вітаю свою бабусю з 95-річчям, а вона, утираючи хустинкою сльози на щоках, мовить: « Непокоїть сон із вибухами, танками й солдатами». Тоді я гадки не мала, до чого те сновидіння. Його можна було пояснити вже наступного дня. Війна! Страшно, боляче!!! Чути вибухи. Швидко збираю екстрену валізу. Плаче бабуся вдома. Плачуть колеги на роботі. Плачуть доньки в слухавку. Я всіх заспокоюю.

Люди метушаться, кудись мчать поліцейські машини. Справді, війна!! Ворог гатить із градів. Гинуть містяни. Мов кібці, шугають літаки. Де вони скинуть вакуумні бомби?! Залізнична станція. Музей. Будинок культури. Приміщення міськради. Ворожа артилерія накриває військову частину.

Жахлива війна!!! Я сиджу в погребі з чоловіком та бабусею, читаю Псалом 90. Страшно! Вірю, що Господь закриє всіх нас плечима своїми. Як зброя, оточить українців істина його.

У машині за кермом – чоловік. Біля нього – старенька бабуся. На задньому сидінні притулився до мене дратхаар. Доньки вмовили - таки нас виїхати з міста. Мчимо трасою, мов скажені. Поспішаємо, щоб не потрапити під артобстріл та авіаналіт. Спочатку я голосно й по декілька разів промовляю молитву «Отче наш». Потім шепотом звертаюся до Пресвятої Богоматері. Насамкінець виразно декламую :

І все на світі треба пережити,
І кожен фініш – це, по суті, старт…

Бабуся й чоловік мовчать. Пес жалібно скавулить. На одній із ділянок траси нам доводиться об’їжджати обгорілу ворожу техніку.

Ми пробули в невеличкому селі місяць. Плели сітки, пекли пиріжки та розвозили на блокпости. А вечорами я читала поезії Ліни Костенко. Хотілося додому. Страшна війна!

Коли в’їхали в рідне місто, я вже не молилася, а плакала. Зруйновані й обгорілі будинки , вирви від бомб, наповнені водою. Почула, що померла від поранення маленька Аліса. Зустріла колегу, яка, плачучи, розповідала, що у військовій частині дістали з - під завалів її неживого сина. Дізналася , що від авіаудару загинув наш сусід. Від чоловіка не залишилося навіть останків. Родина не змогла його поховати. На початку березня ворог скинув бомбу на Охтирську ТЕЦ, а Сергій працював там, щоб забезпечити місто теплом. Жахлива війна!

Відчай! Мої вуха потерпають від крику:

Куди ж ви дивитесь, народи ?!…
Сьогодні ми, а завтра – ви.

Майже кожного дня на щиті повертаються в місто захисники. Не перестає боліти душа. Здалеку доноситься голос :

А треба жити. Якось треба жити.
Це зветься досвід, витримка і гарт…

Війна змінила мене. Тепер люблю кожну мить життя! Люблю осінь, дощову й сонячну! Жовтий лист! Журавлиний ключ у синьому небі! Люблю ставок! Рибалити на ньому з чоловіком! Люблю розглядати весільну світлину донечки, на якій вона в білій сукні, а їй наречений - воїн накидає на плечі свій бушлат. Люблю крихітку онучку та її колискову « Холодить сон коло вікон»! Люблю дорогу до школи. НУШенят, які в укритті співають пісню «Ой у лузі червона калина»! Люблю мріяти та читати поезії Ліни Костенко…