Чорнюк Катерина, 11 клас
КЗ «Піщанський ліцей №2» Піщанської селищної ради, 11 клас
Вчитель, що надихнув на написання есе: Станкевич Наталя Анатоліївна

Війна. Моя історія

"Безпорадні, як діти, і досвідчені, як старі люди, ми жорстокі, і сумні, і несерйозні,— мені здається, ми вже пропащі, » - вислів із книги "На Західному фронті без змін" Еріха Марії Ремарка. Це твердження найкраще підходить для опису нас з вами : ми безпорадні перед грізним лицем безбожності війни - найбільшого морального злочину людства, досвідчені, бо навчилися пристосовуватись, жорстокі, бо в нас горить помста, сумні, бо рани не встигають загоюватися до появи нових та несерйозні, бо знаємо, що завтра може не настати. Ми стоїмо на краю прірви, що веде нас до рабства, якого ми здихались не так давно, аби забути те, що воно коїло з нами.

Але перейдімо ближче до суті : моя історія, адже саме для цього ви розгорнули мою роботу, чи не так ? Отож-бо, як все почалось ?

Ранок четверга був звичним, не зважаючи на відчуття того, що вже час встати з ліжка, проте мати так і не прийшла збудити нас. Відверто кажучи, я була цілком задоволена, бо який школяр не буде насолоджуватись можливістю зробити собі додатковий вихідний ? Проте, мати все ж з'явилась. Вона вимовила всього одне речення: "Почалася війна". Пам'ятаю, тоді мені здалося, що вона просто жартувала, ми ж бо були ще заспані й наша свідомість не працювала тверезо.

У моїй голові роїлися міріади думок, а коли я все ж зрозуміла, що це відбувається насправді, першою думкою було: "Я не покину свою країну!" На щастя, ми вирішили залишитись : як ми могли покинути все те, до чого звикли, всіх тих, кого так любимо ?

Перші дні напружено тривали. Відвідини підвалу були новинкою для нас. Ми не знали чого чекати, і моя насторожена, сама собою досить песимістична натура чекала найгіршого. У той час я багато розмірковувала про смерть; такі думки приходять до мене і сьогодні. Кожен боїться того незвіданого, що чигає на нас, адже ми - діти Господні, завжди прагнемо до зелених крон життя. Але були ті, хто готовий пожертвувати всім заради свободи.

Усі, хто воював і воює не за державу, а за Батьківщину, не за владу, а за своїх дітей та батьків. Серед військових є багато друзів моєї родини, за яких болить душа і намагаємось підтримувати зв'язок настільки це можливо. Ми ніколи не зможемо віддячити їм сповна, але ми в змозі допомагати. Саме цим я займалась від початку війни: допомагала в'язати сітки, брала участь у різних зборах, робила окопні свічки та продавала випічку. Я відчуваю, що не можу стояти осторонь.

Пишучи мою історію, варто згадати всі непроглядні вечори без світла, а особливо зимові, найтемніші з усіх. Саме тоді зрозуміла: наскільки важливою є для людства електрика?! Вечірня нудьга швидко стала нашим ворогом, ігри ж позбавляли нас її присутності. З одного боку - це об'єднувало, а з іншого додавало труднощів.

У небі гуділи ракети... Одного разу здалось, що вона пролетіла просто над сусіднім будинком. Згодом були ще друга, третя… Їх збили недалеко, на полі… довго ще пам'ятатиму, бо тоді ж зрозуміла, що так, як раніше, уже ніколи не буде, що та моя звична реальність зникла з першим прильотом о 4:55 ранку. А далі були сум з радістю: незвичайний терпкий сироп, до якого швидко звикаєш.

Отож, це моя історія - моя "кроляча нора", нескінченні ходи якої нерідко закінчуються глухими кутами з різноманітними роздумами й питаннями, так часто залишеними без відповідей та споминів, деколи нестерпно-пекучими, або ж комфортно-теплими, як мої улюблені травневі ранки. Мій досвід не такий страшний в порівнянні з тим, що пережили земляки, але дотик нещастя відчув на собі кожен українець. Усі ми носимо власну трагедію під серцем, усі з них значні, адже ми та все пережите нами формує спільну історію та об'єднує в єдину націю, живу екосистему : монолітну й неподільну.