Кушнір Олена, учениця 9 класу Комунального закладу "Вінницький ліцей №6"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Бахтіна Алла Вікторівна

Війна. Моя історія

24 лютого – той день, коли все перевернулося з ніг на голову. За цей час багато чого відбулося: я жила в секті, змінила свій дім, знайшла нових друзів. У перші години я не сприймала все настільки страшно та жахливо, яким воно є насправді. Мені здавалося, що це такий собі невдалий жарт, який не може й не буде тривати довго. Я все ще пам’ятаю, як під час однієї з перших повітряних тривог мене охопив невимовний жах – я справді думала, що помру з хвилини на хвилину.

У голові була каша, я бігала по квартирі, відчуваючи повну безнадію, тремтячими руками набирала текст повідомлення подрузі.

Особливо мене злякала спокійна поведінка батька, який просто дивився новини. Мені здалося, що він божевільний, якщо не боїться стати тим самим другорядним героєм бойовика, якого так і не змогли дістати з-під завалів. Я не пам’ятаю, чи спала тієї ночі, надто страшно вже було.

Наступного дня ми поїхали до бабусі в село, і так вже вийшло, що я залишилась там довше, ніж на рік.

Більше я ніколи не бачила свою рідну квартиру такою, якою вона була, адже здалася мені пустою, бездушною, у ній більше не відчувалося домашньої атмосфери та затишку, коли я останній раз навідувалася туди. Але жити тут я більше не могла. А потім настав час повертатися до школи, і тут відгукнулися наші родичі. Вони  п’ятдесятники.

Спершу я бачила їх чесними, світлими й щирими людьми, але виявилося, що більших лицемірів я за все своє життя не зустрічала. Вони жахливі, брехливі та гнилі люди. Перші декілька днів я майже не їла, настільки сумувала за домом. Усе буквально падало з рук, а в очах був нескінченний туман. Це було тяжко.

Єдиною відрадою стала сестра, з якою ми завжди говорили про наболіле й переводили дух, хоча, розмовляючи, поводилися обережно, щоб її молодша сестра не почула зайвого. А ще чотири рази на тиждень відбувались зібрання, де всі співали християнські пісні, хтось розповідав проповіді, хтось зачитував вірші, як це робила я, а дехто просто слухав, певно, навіть не розуміючи, що відбувається й що він тут взагалі забув.

Хоча знаєте, закривши очі на всі ці події, було й дещо позитивне. Наприкінці минулого року я прочитала книгу, яка не просто стала улюбленою, а змінила для мене все. Вона переінакшила моє ставлення до багатьох речей у світі і, найголовніше, ставлення до себе. Завдяки їй я знайшла однодумців, друзів, які ніби стали моєю другою сім’єю.

Ці два роки були… цікавими, та й продовжують бути такими. Війна неабияк усіх підкосила, змінила та просто зробила існування в цьому світі важчим, але потрібно жити далі, не забуваючи, звичайно, допомагати всіма можливими способами пришвидшити Перемогу. Адже історія кожного продовжується.