Мазур Єлизавета, учениця 10 класу Благовіщенського ліцею "Інтелект"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Загальська Ірина Петрівна

Війна. Моя історія

Був кінець зими... Землю ще покривав сніг, але сонце своїм промінням потихеньку його розтоплювало та зігрівало людей. Життя було неідеальне, але й поганим воно також не було. Я вже чекала початок весни – моєї улюбленої пори року. Через три місяці я закінчила б восьмий клас, і розпочались би канікули. Життя і справді було б досить таки не погане. Але двадцять четверте лютого...

Як і всі інші роки був звичайний день, поки не оголосили, що розпочалась повномасштабна війна. Цей день для мене, моїх батьків та й усіх українців був незабутнім, але з поганими враженнями та почуттями.

Я й подумати не могла, що мене колись застане війна. Ця дата розділила дні й ночі нашого народу на «до» і «після». Для мене, моїх батьків та й усіх українців кінець лютого став лихим.

Я й досі пам’ятаю, як спокійно спала, але проснулась від гамору, тривожних розмов і метушні в хаті - батьки збирали речі, документи, аптечку, їжу. Запитала їх, що вони роблять, куди збираються? А моя мати, зі смутком на лиці, відповіла мені:«Розпочалась війна».

Дуже добре пам’ятаю страх в її очах, її тривогу. Пам’ятаю, як перший раз пішла в погріб не за помідорами й огірками, а для того, щоб врятуватись. Уперше тут було людно,и перебували і наші сусіди: моя однокласниця зі своєю матір’ю та сестрою, якій на той момент було всього один рік. Але й це не всі, хто був з нами. З нами були не менш важливі для мене члени сім’ї: собака та коти. Я своїх менших друзів ні за що не покину.

Перші дні справді було дуже страшно. Прийшло розуміння того, що в будь-який момент може прилетіти ракета і скінчитись моє життя та життя рідних мені людей. Я почала жалкувати, що не цінувала того, що в мене є, не цінувала спокійні та мирні моменти свого життя. Правду каже прислів’я: «Що маємо – не бережемо, втративши- плачемо».

Насправді мені дуже пощастило, адже в містечко, в якому я живу, ще ракет ніяких не прилітало, обстрілів також не було. За це я дякую Богу та нашим рятівникам  військовим. Дякуючи нашим ЗСУ, я можу спати в теплій, затишній хатині, можу їсти смачну їжу, можу ходити в школу, і в цілому дякую їм за те, що я жива. Після початку війни моє життя радикально змінилось.

По-перше, я зрозуміла його цінність, тому стараюсь радіти кожному дню і перестала жалітись на якісь дрібниці. По-друге, я намагаюсь взагалі не вживати російські слова, розмовляти  українською мовою.

Хоч це і не дуже легко, адже я все життя розмовляла суржиком, використовувала багато русизмів. Та чим більше я стараюся виправитись, тим краще стає моя вимова. Українці розділились на два типи: на тих, які вважають, що  потрібно розмовляти  українською мовою, і на тих, які вважають, що можна, за звичкою, використовувати  російську мову. Раніше я з розумінням ставилася до таких людей.

Тепер я рішуче всім кажу, що в Україні має звучати українська, рідна, наша мова.

Життя під час війни справді нелегке, але ми продовжуємо жити, розвиватись. На мою думку, українці – сильний народ, напевне, навіть найсильніший. Хоч ситуація в нашій країні дуже не проста, але ми зможемо з усім справитись. Усіх українців, у тому числі і мене, війна стривожила, але, ми сильний народ, і з усім справимось!