Бондаренко Євген, 9-а клас, загальноосвітня школа I-III ступенів №9

Вчитель, що надихнув на написання — Кіра Галина Борисівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Мій життєвий шлях поділився на до та після, від 24 лютого 2022 року... Життя з цього моменту кардинально змінилось. Важко забути той ранок. Паніка і нерозуміння були в повітрі, наче токсин. Я вперше побачив своїх батьків розгубленими, нездатними заспокоїтися і зрозуміти, що буде далі. Як і багато інших дітей, я не пішов того дня до школи. Але активно підтримував зв’язок з однокласниками та друзями. Це була єдине, що давало можливість хоч трохи розслабитись. У ті часи я навчився правильно оцінювати ситуації, але війна для мене стала винятком, хоча ситуація  примушувала ла мене підтримувати свій психічний стан в нормі. Мені було дуже страшно, як і всім навколо... Саме тоді я зрозумів, що війна - це не іграшки.

Обставини були дуже напружені. Повітряна тривога лунала без зупинок, вікна заколочували дошками, щоб був хоч якийсь захист від уламків. Всі масово евакуювалися, знайомі  поїхали за кордон, але ми трималися.

Ніколи не забуду ці розгублені очі батька, коли він збирав речі. Болісно було бачити мамині сльози.

Дуже важко передати емоції, які я відчував тоді, коли ми їхали. Час від часу ми зупинялись у чудових людей - їх ми бачили перший раз, але вони просто допомагали таким, які покидають своє житло і їдуть у невідомість. Після зустрічі з ними, я повірив у доброту сердець, вони є прикладом людяності для мене. Ми евакуювались у невеличке село неподалік від озера. Нам значно допомогли рідні, що жили там. Допомогли знайти житло та підтримували нас у такій ситуації.

Ми були в умовній безпеці, але кожного дня все більше відчували, що ми не вдома, сумуючи за своєю домівкою.

Всі розуміли, що повертатися дуже небезпечно. Мене рятувало навчання та друзі, які підтримували мене, а я намагався підтримувати їх. Я відволікався завдяки цьому. Ми живимо із мріями про  закінчення війни, щоб повернутися додому, до друзів, до минулого життя. Час ішов, ми дуже сумували за рідним містом, і зваживши всі аспекти, через деякий час повернулися до рідної домівки!!  

Рідні стіни наче приглушали всі звуки війни. Я зміг прогулятись рідними доріжками міста з друзями. І взагалі я наче знову зміг жити.

Тоді я зрозумів наскільки великий вплив мають рідні люди, наскільки вони важливі у моєму житті. Постійно були думки, що я вдома, я в безпеці. І від цього ставало тепло на душі, була надія, що я повернусь до свого життя, як раніше. За цей час відбулося багато подій. Як і всі, ми жили майже без електрики. Як показує час, ми змогли пристосуватися до всього.

Я, як і інші, пристосувався і встигав навчатися крізь перебої зв’язку, світла. Я навіть встигав брати участь у змаганнях і конкурсах.

Тепер на моєму шляху нове випробування. На жаль, моє місто зараз зазнає великої кількості вибухів. Через збільшення вибухів ми прийняли остаточне рішення знову евакуюватися, але цього разу ми вирішили переїхати подалі, туди, де моя сестра зможе вчитися. Це було складніше, ніж перша евакуація, оскільки дорога займала 9 годин, і комендантська година все ускладнювала. Майже неможливо було змиритися з тим, що моє рідне місто перебуває в примусовій евакуації і що майже всі жителі зараз розкидані по всьому світу. Неможливо з цим змиритись та прийняти як факт.

Болісно збирати речі, виїжджати і залишати рідний дім, не знаючи, чи повернешся туди.

Війна вже триває близько 1 000 днів. Цей час дуже болісний для  нас, він сповна показав, що таке смуток, біль, горе тощо. Осмислюючі той час,  я впевнений, що ніхто не планує здаватись!

Велике дякуємо нашим захисникам!  Слава Україні!!! Героям - слава!!!