Усик Маргарита, група 19 ТПР, Чернігівський центр професійно-технічної освіти

Вчитель, що надихнув на написання — Самойлова Світлана Анатоліївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна - це  найжахливіше, що  може спіткати людство. Вона приносить не лише руйнування й страждання, а й змінює долі, формує нові ідеали та цінності. Війна часто стає результатом політичних амбіцій, економічних інтересів або міжнаціональних суперечок, але її наслідки завжди одні - втрата людських життів, знищення культурної спадщини, руйнування.

Історія людства знає, на жаль, багато прикладів, коли конфлікти призводили до масових трагедій.

У роки Другої світової війни мільйони людей загинули, втратили свої домівки, були вивезені на примусові роботи.

Якби ж іще людство вміло робити висновки й не допускати подібного!

Російсько-українська війна, на мою думку, виявила жахливі варіанти застосування інформаційних впливів на людей, які можуть спонукати до жорстокості й ненависті.

Маю багато знайомих у Росії, які під впливом телевізійної пропаганди почали вважати мене «бандерівкою» й «націоналісткою», припинили спілкування або ж відверто висловлюють зневагу до мене як до людини й особистості.

І це ті, кого раніше я вважала друзями!

Але війна - це не лише знищення. Вона також виявляє мужність, жертовність і єдність серед представників одного народу. Люди стають героями, борючись за свої переконання й захищаючи своїх близьких.

Мій сусід Олексій, нічим не примітний чоловік, що все життя ремонтував техніку, отримав медаль «За оборону Чернігова».

У розмові він скромно зауважив, що нічого такого не зробив, просто вкрав російський танк і відігнав його нашій 1 Танковій бригаді, що захищала Чернігів. Я здивовано спитала, як же це йому вдалося. «А той танк зламався в них, то його покинули й пішли шукати, хто відремонтує. Я полагодив раніше.» - з посмішкою відповів сусід. Такі історії згодом стають легендами, приводом для гордості за своїх земляків.

Війна - це завжди не тільки збройне протистояння, але й людські трагедії, втрачені мрії та зруйновані долі. 1000 днів війни - це тисячі історій, тисячі зранених сердець.

Перші дні війни в нашому Чернігові були для людей сповнені жаху та зневіри. Ніхто не міг навіть уявити, що мирне життя раптом закінчилося. Вулиці, які ще вчора були наповнені сміхом і радістю, тепер дрижали від  гуркоту вибухів, а у хвилини затишшя чути було лише стогін вітру, що ніби оплакував мирне щасливе минуле.

У короткі хвилини між боями така моторошна тиша, що хочеться кричати,

і так допоки знову не залунає жахливий звук  сигналу повітряної тривоги…  Багатоповерхівка поруч з моїм домом складається, ніби картковий будиночок, вибуховою хвилею виносить вікна разом з віконницями за кількасот метрів навколо в сусідніх оселях, і в моїй теж… Серед хаосу люди шукають безпеки, і в їхніх очах -  страх і безнадія…

Війна вносить свої корективи в повсякденне життя. Люди вчаться жити в умовах нестачі, страху та втрат. Кожен день стає боротьбою за виживання. Діти, які мали б гратися на вулиці, вчаться переховуватися в сирих темних підвалах.

Місто в облозі. Немає води, світла, про опалення забули вже давно. Дуже хочеться хліба, ніколи не уявляла, що він може бути таким смачним.

Уже тоді я вирішила, що оберу професію пекаря, щоб люди ніколи не знали, що таке жити без хліба. По воду ходимо за півтора кілометри до криниці, там ще потрібно вистояти чергу і не потрапити під обстріл. Варимо нехитру їжу, розпаливши вогонь під будинком і ховаючись, коли тільки починють знову стріляти…

Поступово звикаю до нової реальності, і думаю: невже це відбувається зі мною?

Здається, що мені не 14 неповних років, а всі 150,

відчуваю себе старою й немічною, забула, що таке сміх, як це - радіти життю чи хоч чомусь…У підвалі до мене тулиться чийсь котик, муркотить- і я вперше за весь час посміхаюся…

Мої чернігівці починають заходити сили для опору.

Нічим не примітні раніше люди стають безстрашними волонтерами, які під обстрілами привозять хліб і гуманітарну допомогу, освоюють спеціальність медика й надають допомогу тим, хто її потребує

незважаючи на шквал вогню навколо. Сусіди об'єднуються, щоб допомагати одне одному. Починає працювати хлібзавод, і його робітники вдень і вночі  на підприємстві, щоб забезпечити чернігівців хлібом.

Виявляється, навіть у найтемніші часи можливо зберегти людяність. Кожен вияв доброти, кожен акт підтримки стає важливим кроком на шляху до надії, до відновлення.

1000 днів війни - це також період роздумів. Люди замислюються над сенсом життя, над цінностями, які часто виявляються забутими в мирний час. Раптом стають зрозумілі нехитрі речі, про які навіть не замислювалася раніше, хоча багато разів чула: любов, дружба, підтримка - це те, що допомагає пережити  будь-які випробування.

Після війни обов'язково настане момент відновлення. Люди повернуться до своїх домівок, зберуть уламки свого життя, і знову створять свій світ. Відновлення - це важкий і тривалий процес, але в серцях залишається надія на краще майбутнє. Кожне нове покоління стає свідком уроків минулого і повинне навчитися цінувати мир і берегти його понад усе!