Мангул Христина, вчителька початкових класів філії «Біленьківська гімназія»

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Болючий доторк зими, котрий я ніколи не забуду …

У шкільні роки про війну я чула ще від прабабусі  Галини. Одного разу вона розповідала, як німецько-фашистські загарбники вели їх, жінок і дітей, засніженим полем морозного дня, їх ставлення до полонених.

Більше історій війни я від неї не чула.  Чому ж саме той день вона запам`ятала найбільше ? Мабуть, тому що холод закарбував це в думках і в серці, не давав забути.  З того часу минуло вісімдесят років. Прабабусі вже не стало. І, на жаль, холодний доторк зими  відчули вже наші серця.

Безпосереднім свідком  воєнних дій  я стала, коли на початку березня над моїм селом пролетів ворожий літак. Вже за селом було чути стрілянину і вибухи. З будівлі школи я це побачила.

Тоді загинув один наш захисник. Зовсім не знайома людину, втрату якої відчула, мов рідної.

Після цієї події під час повітряних тривог ми ховалися в сусідньому підвалі, у ліжку спали одягнені. Вікна заклеїли скотчем і чорною плівкою для захисту від вибухової хвилі. Так було перші кілька місяців. Влітку біда прийшла до сусіднього містечка, куди вдарили кількома ракетами. Загинуло двадцять три людини. Одна з ракет потрапила  в багатоповерховий будинок, в якому живуть мої родичі. Вони, на щастя, не постраждали.

Від шматочків скла, яких рознесло вибуховою хвилею, їх захистили штори. Вже з  квартири вийти дверима не було змоги, бо були заблоковані.

Рідних евакуювали через вікно.  До бази, що була поряд, я з сестрою планували з`їздити до басейну, тільки вже не встигли. Туди теж прилетіла ракета, яка знищила людські життя, їх мрії та майбутнє.

Проїжджаючи  повз ті руїни, досі важко дивитися на колись гарні місця, де жили люди,  які в один момент були вщент зруйновані.

Війна забрала кількох моїх знайомих ще з дитинства, з якими я мала спільні спогади. Вони загинули героями, захищаючи нашу Батьківщину. Пам`ять про них не згасне !

Ворожі серця не мають жалю,  і вже тисячу днів  мій шлях торують новинні сюжети війни, відлуння вибухів від ракет  і безпілотників. Щоразу, коли поруч чути вибухи, я гортаю стрічку інформаційних каналів і молюся, щоб всі були живі і неушкоджені. Але ж чи доля так вирішує, або ворожа вказівка обирає наступну жертву ?  Після стількох днів вже кожен свідомий українець має знати відповідь на це питання.

Якщо чесно, я постійно відчуваю невизначеність у своєму житті, важко планувати своє майбутнє і знайомитися з новими людьми, відкладаю особисте на потім, коли закінчиться війна.  Та, головне,  я вірю у нашу Перемогу, підтримую ЗСУ і продовжую працювати в рідному селі, бо саме тут, на Батьківщині,  відчуваю себе по-справжньому щасливою!