Карпенко Алла, викладачка Сумської спеціалізованої школи І-ІІІ ступенів №9

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Постріли, вибухи, знову постріли… Важко розплющити очі, відганяю останні рештки сну, намагаюся зрозуміти, що відбувається. Натягнувши халат, іду на балкон… Темрява… Тремтячими руками беру телефон і читаю: російські війська перетнули кордон України… Війна! Війна! Це слово б’ється у скронях, не даючи мені спокою. Миттєво біжу будити рідних, намагаюся зібратися з думками. Що робити? Нашвидкуруч збираємо документи і спускаємося до підвалу. Але холод тут такий, що тіло німіє, руки і ноги відмовляються працювати. Повертаємося до квартири, починаємо шукати інформацію, наївно сподіваючись, що це лише чийсь невдалий жарт. Але ні! Танки, які просуваються центральною вулицею нашого міста, остаточно розвіюють усі ілюзії.

Жах охоплює мене зсередини, ніби стискає в лещатах. Що робити? Через дорогу – моя хвора мати, тут, у квартирі, чоловік, діти... А синові от-от має виповнитися 18 років... Думки злітаються і розлітаються, не даючи спокою ні вдень, ні вночі.

Люди навколо наче втратили здоровий глузд: метушня, паніка, нескінченні колони машин залишають місто, з прилавків зникають продукти, речі першої необхідності... Всі біжать. Тікають від війни!

Як хочеться прокинутися і побачити, що все це — лише кошмарний сон. Але ні, реальність наздоганяє, і тривога за життя близьких не дає можливості втратити контроль.

Минуло кілька днів, а може, й тижнів. Місто опустіло. Зрідка проїде якась машина, але загалом — тиша. Немає ані дитячого сміху, ані галасливих компаній, які повертаються з веселих вечірок. Все завмерло. Життя починає набувати нових, невідомих раніше, ритмів. Ми вже знаємо, коли привозять хліб, готові годинами вистоювати в чергах за крупами чи олією. Під час тривог досі ховаємося в підвалі, обговорюючи останні новини. Це життя в окупації, і воно стало нашим буденним.

І ось нарешті — свобода! Місто звільнили, серце переповнене радістю. Поступово починає налагоджуватися постачання продуктів, на полицях магазинів з'являються товари. Я вже не кожного разу в тривогу мчу до підвалу. Навчилася відрізняти звуки прильотів, шахедів... Життя поволі повертається, але це вже інше життя. Я починаю звикати до нього, хоч і розумію, що це страшна звичка. Здатність людини пристосовуватися дивує, але й водночас лякає.

У цей час від хвороби помирає моя мати. Біль втрати змішується з полегшенням — вона більше не страждає.

Це відволікає мене від війни, але ненадовго. Все більше рідних і знайомих ідуть на фронт, поповнюючи лави ЗСУ. І ось я дізнаюся про їхні поранення чи загибель. Радію кожного разу, коли чую, що хтось живий, але біль втрат ніколи не полишає мене. Безсонні ночі стали звичним явищем, але я мушу триматися — заради дітей.

Залишившись без роботи, вирішую повернутися до школи після тринадцяти років. Для мене це було знаковим моментом, можливістю відволіктися від постійних думок про війну. Відчути, що я потрібна суспільству. Навчання дітей — це наш шлях до відродження, адже саме вони будуть будувати майбутнє нашої країни. І я жодного разу не пошкодувала про своє рішення. Школа — це життя: уроки, дзвоники, педради, діти... Воно продовжується, навіть у бомбосховищі. Зараз навчання перейшло в дистанційний формат, але віра в перемогу не зникла.

Ми знищимо російську нечисть і повернемося до нормального життя, а наші діти побудують нову, сильну країну на руїнах війни!