Письменна Ангеліна, І курс, Полтавський професійний ліцей транспорту

Вчитель, що надихнув на написання есе — Богодарова Олена Сергіївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

От і прийшов довгоочікуваний 2022 рік. Життя було звичайним. Дні ховались в глибоку далечінь, а години розчинялись в безодні. Я не цінувала життя… Те спокійне, безтурботне життя… Не слухала батьків, не хотіла вчитись, аж доки не почалась війна. Холодна, жорстока війна…

24.02. Четвер. Ранок… Сонце починало сходити і люди збирались на роботу. Але це був не звичайний день, а початок чогось жахливого…

Я прокинулась від маминої з бабусею телефонної розмови, вони часто згадували слово «війна», тому я і вирішила запитати, що сталось. Мама сказала, що почалась війна, я не повірила і довгий час говорила, що все добре і такого просто бути не може. Потім вийшла на двір і подивилась з жахом по сторонах. Тоді все і почалось. Я вперше почула звук сирени. Тої зловіщої сирени, яка сповіщала щось жахливе. З того часу вона стала моєю подругою та супутницею моїх нічних кошмарів.

Найстрашнішим здавалось те, що я не знала чи побачу я колись своїх друзів знову. Чи піду до школи. Чи відчую цей запах ранкового вітру.

Ми до цього не були готові, а до початку війни ми з сестрою дивились воєнні серіали і в нас було інше розуміння слова «війна». Вночі ми не спали, по черзі мали прокидатись, щоб під час тривоги спуститись в укриття. Недалеко біля нашого будинку знаходиться військова частина, яку обстрілювали в перші дні. А там знаходились сотні боєприпасів ще з Другої світової війни і ми дуже боялись, щоб її не підірвали. Також ми щоночі чули звук важкої артилерії, це заправляли танки і робили це саме вночі, щоб не лякати людей. Була зима і вдень на снігу було видно сліди танків. Потім сформували блокпости, поставили протитанкові їжаки і БТР. Було дуже страшно розуміти, що це реалії нашого сьогодення.

Через пару тижнів багато знайомих пішли до тероборони. Тато і його брат, який є хрещеним моєї старшої сестри, пішли добровольцями на навчання. Там їх розділили. Татів брат потрапив в тероборону, а тато думав що також, але потрапив в іншу бригаду.

Проходили дні, минали години. Кожна ніч здавалась ще страшнішою за попередню. Постійний шум техніки та посилення оборони. Одного дня тато, прийшовши додому, сказав, що в наших краях бачили колону дивної техніки, по опису не нашої. В той час був наступ на Київ, а це від нас зовсім недалеко. Тато проходив навчання до тих пір, поки їм не повідомили, що їхню бригаду відправляють на фронт як партизанів. Від постійної нервової напруги тато хворів, тому всіх відправили, а він залишився. Було дуже страшно: з одного боку війна, яка з кожним днем ставала все ближче і ближче, а з іншого хвороба тата. Через деякий час з тероборони Полтавської області сформували 116 бригаду, яку також відправили на фронт.

Минув рік… З хрещеним моєї сестри втратили зв’язок. Це була зима 2023 року.

Наближався день народження моєї сестри. За день до цього дня повідомили, що її хрещений загинув. Похорон призначили на 25 січня, на 18-річчя Тетяни. Я ніколи не забуду той день.

Було холодно, йшов сніг. Серце розривалось на частинки. Нам привезли першого героя в труні. На своє 18-річчя сестра стояла над могилою і гірко плакала. Вона дуже любила свого хрещеного, тому біль втрати для неї був нестерпним.

Я насправді не пам’ятаю, як я перестала так дуже боятись. Можливо, почала звикати, а можливо, страх перетворився в надію чи відвагу. Але я точно знаю: «Для того, щоб перемогти – потрібно діяти, потрібно вірити і надіятись на те, що Україна квітнутиме, а війна закінчиться».