Зубенко Кіра

9 клас, ОЗ "Вирішальненська ЗОШ І-ІІІ ступенів Сенчанської сільської ради Полтавської області"

Вчителька, що надихнула на написання – Гузь Валентина Іванівна

Війна. Моя історія

Життя сповнене несподіванок. Приємно, коли вони хороші. А от коли навпаки…

Війна для мене почалася досить неочікувано, як, думаю, і для мільйонів українців. Мені було тринадцять, і всі події того періоду чітко закарбувалися у пам’яті. Згадую, як прокинулася вранці від телефонного дзвінка, як почула розмову дідуся із його знайомою і за інтонацією зрозуміла: трапилося щось страшне. На підтвердження – тривожний погляд діда і кілька важучих фраз:

- Почалася війна. Росіяни в Харкові. Обстрілюють військові бази.

Жах огорнув усе моє тіло, я ніби заціпеніла і думала, що сплю. Але виявилося, що ні, не сплю: усі засоби масової інформації вибухали одним страшним словом – війна.

Світ ніби перевернувся. Пам’ятаю, як у перші дні цього жахіття у магазинах майже повністю зникли продукти. Пізніше татко мені пояснив, що люди дуже занепокоєні подіями останніх днів, невідомість сіє паніку, й усі намагаються запастися продуктами харчування, ліками та найнеобхіднішими речами.

На щастя, я проживаю досить далеко від місць бойових дій, але часто згадую, як у перший день війни над нашою хатою пролітала російська ракета. Згодом стало відомо, що то обстрілювали військовий аеродром у Миргороді. А в Гостомелі знищили наш літак «Мрія». Було боляче спостерігати, як мої сусіди, звичайні сільські люди, почали з острахом реагувати на кожен звук гелікоптерів, які пролітали в небі; прислухалися до глухих вибухів, що чулися десь здалеку.

Для нас, школярів, оголосили двотижневі канікули, а пізніше впровадили дистанційне навчання, бо у школі не було укриття. Ми сиділи вдома, здригалися від кожного сигналу тривоги і… мріяли сісти за шкільні парти. Хто б міг подумати… Правду кажуть, що починаємо цінувати щось тільки тоді, коли його втрачаємо.

Усе змінилося… Кожна людина перетворилася на натягнуту струну страху, очікування, надії.

Я часто летіла подумки до тих, хто в самому пеклі, до дітей, які сплять у метро чи в холодних підвалах. Згадувала військових і цивільних, що стали жертвам тих нелюдів. І мені було моторошно.

Трішки оговтавшись від першої хвилі страху і паніки, мої односельці, як і всі українці, почали об’єднуватись, щоб допомогти захисникам.

У нашому селі організували волонтерський загін «Невтомні руки». Ми їм допомагали, хто чим міг: продуктами харчування, ліками, одягом першої необхідності, плели захисні сітки і донатили, донатили, донатили… А хіба можна було інакше?!

Адже це для синів, чоловіків, батьків, братів. Підтримували воїнів і матеріально, і морально. Народжувалися нові пісні, малювалися малюнки, виготовлялися обереги, навіть етикетки на консерви придумувалися прикольні – усе, щоб підняти бойовий дух солдатів. Нас вела вперед міцна віра в ЗСУ і непохитна надія на Перемогу.

А в село час від часу привозили 200-тих, наших земляків… Згодом я дізналася, якими жорстокими можуть бути орки, скільки життів вони забрали, скільки міст зруйнували. Мене шокували події в Маріуполі, Бучі, Харкові, Бахмуті. Але скласти руки і страждати не можна було. І ми продовжували плести сітки, пекти смаколики для воїнів, донатити.

Аж ось чергова несподіванка завітала й у нашу родину: татові принесли повістку. Він сказав, що не боїться, що не буде ховатися. І вранці пішов…

Я кожного дня молюся, щоб тато повернувся живим, і щохвилини чекаю на телефонний дзвінок.

Прокляті орки! Чого вам не вистачало?! Що ми вам зробили поганого?!

Ви скалічили тисячі життів, забрали у людей найдорожче. Це вам так не минеться.

Українців не зламати. Ми свято віримо у Бога, ЗСУ і Перемогу.

Життя справді сповнене несподіванок. Усе найгірше українці вже отримали. А я так мрію, щоб несподівано вранці пролунав дзвінок і у слухавці почувся рідний татків голос:

- Усе скінчилося, Перемога! Чекайте вдома!

Хай ця мить настане якнайшвидше!