Кузнецова Дарина, 9 клас, Херсонська гімназія №14 Херсонської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Яценко Альона Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна… Окупація… Ці слова для мене були лише словами на уроках, коли вчителі розказували про події Другої світової війни. Я ніколи не могла уявити, що для мене, моїх однолітків і для всіх херсонців вони стануть реальністю, що і на долю мого покоління випаде пережити війну.

Усе відбувалося, як уві сні… Ніхто не вірив, що у ХХІ столітті це можливо.  Батьки були розгублені і засмучені, але намагалися заспокоїти мене.

Був початок весни, але мені здавалося, що вона не поспішала у наше місто. У мене було відчуття, що я у клітці. Хотілося вирватися з неї, розправити крила і полетіти з міста, де життя, наче завмерло. Хотілося опинитися у тій частині України, де відчуваєш себе у безпеці, де можна дихати на повні груди.

Херсонці ходили сумні, ховали очі, ховали свій біль і страх.

Але якщо ти зустрічався з кимось із них поглядом, то вони злегка кивали тобі і ледь посміхалися, підтримуючи так один одного. Херсонці вірили і чекали… Восени, проходячи повз свою школу, я побачила прапор країни, яка принесла смерть і сльози нашому народу, херсонцям. Я відчула неймовірний біль і пустку в душі.

Батьки, друзі, які не переставали вірити у наше звільнення, підтримували мене і заспокоювали. І я вірила…

І цей день настав. 11 листопада 2022 рік. Ця дата залишиться у моїй пам’яті назавжди… Сльози, обійми, наші воїни…а очі херсонців випромінювали стільки щастя і любові. І я відчула смак свободи, солодкий і приємний.

Я дихала вільно! 

Ми з батьком і зараз у Херсоні, з моїм містом, з херсонцями, а моя мама у лавах ЗСУ. Я пишаюся своєю мамою, і як дочка молюся і переживаю за неї. Після звільнення нашого міста вона пішла захищати Україну, місто, у якому ми живемо і будемо жити.  Вороги намагаються його знищити.

Кожен день обстріли, руйнування, а це чийсь дім, чиєсь життя.  Але мене завжди вражають наші херсонці, які після чергового обстрілу починають прибирати сміття, скло, проклинаючи рашистів і продовжують жити і працювати далі.

Донатять на ЗСУ, волонтерять. Захоплююсь нашим рятувальниками, медиками, водіями тролейбусів і маршруток , які кожен день під обстрілами виїжджають і просто буденно виконують свою роботу.  Це для мене герої, залізні, стальні люди.

Зараз наші вороги влаштували свого роду «сафарі» на людей, скидуючи з дронів вибухівку на автомобілі, велосипедистів, пішоходів.

Найболючіше те, що страждають люди похилого віку, які перед цією війною беззахисні та безпомічні.

Побачила одну світлину, де на Херсонщині жінка стоїть біля зруйнованого будинку, а перед ним гарний квітник… Хіба можна перемогти і зломити цих людей, цей народ? Завдяки їм місто вистояло  і живе. Ми – єдині, попри всі намагання російських окупантів знищити нас.  

Наш  херсонець Михайло Олійник написав багато віршів про наш Херсон, які вже стали піснями.

Люблю тебе, Херсоне мій, люблю.

Студентом ще закоханий  по вуха.

Так вірю я у силу й міць твою,

В твоїх людей незламну силу духа…

За час війни наша Україна стала фортецею з крутих людей - такої єдності я ще не бачила! Я пишаюся тим, що я українка, що я живу в Херсоні. Ми переможемо, бо добро завжди перемагає зло.

Я хочу жити, я буду жити, щоб відбудувати своє місто, щоб передати любов до України своїм дітям, онукам.

Низько вклоняюся тим, хто загинув…У душі переплелися почуття болі і люті.   Але я вірю в наше майбутнє і в нашу Перемогу! Слава Україні та її Захисникам!