Ободзинська  Інна, вчитель, Нікопольська гімназія № 3 Нікопольської міської ради

«1000 днів війни. Мій шлях»

Чи можна звикнути до війни? Питання риторичне. Але собі я задаю його періодично, шукаючи, напевно, стверджувальну відповідь, але, на жаль…

Чи можна звикнути до війни? Живеш собі тридцять чотири роки у невеличкому місті на березі Каховського водосховища, працюєш у школі, ростиш сина та доньку, лягаєш спати, виставляючи годинник, і…прокинутися о четвертій ранку від дзвінка батьків : «Одягайте дітей! Війна!»

А потім два тижні, наче в тумані… Перші сирени, бігати у будь – яку годину у тривоги до підвалу,і чекати…, вибухів, наступу чи чогось страшного, пов’язаного з війною.

Перший ступор від дзвінка рідного брата – війського : «Моліться! Ми приймаємо бій!» І тиша… Страшно? Не те слово! А потім на протилежному березі Дніпра – орки зайшли на ЗАЕС. Паніка. Ми – наступні, по воді до Нікополя сім кілометрів.

Рій думок: тікати, брати дітей та тікати чи залишитися вдома і вірити?

Спроба виїхати з мамою та дітьми на евакуаційному потязі на Західну. Навіть змогли залізти крізь натовп у вагон. Сльози, прощання ,знову страх. Закрилися двері, рушили. Але донька (тоді 2 років) невгамовно тягне до виходу.

Переглянулися з мамою. Ні, я – не емігрант! Вийшли на першій зупинці. Дзвінок чоловіку: «Ми повертаємося!» Через годину зустріч на тому ж вокзалі, але ми вдома!

А потім контрнаступ наших. Невгамовна віра в ЗСУ! Новини від брата з фронту: «Ми тільки вперед!». Надія, що з тої сторони, з Енергодара їх погонять, Нікополь не зачеплять. Немов би вже і все , як до лютого.

Чи можна звикнути до війни? У липні 22 го мені здалося, що так.

Лягаєш увечері спати і … покинутися о четвертій ранку від «Градів», якими обстріляли місто. Тягти сплячих сина та доньку до коридору і молитися. Страшно? Не те слово!

І знову паніка, рій думок: тепер вже точно виїжджати, бо вб’ють. Знайшли хату у селі за 35 кілометрів від міста.У місті з’являється– загроза артобстрілу. Наша. Власна. Місцева. Гатять по мирному місту усім. Спробувати долю ВПО.

А потім страх пішов і знову повертаєшся до звичного ритму, вираховувати час між прильотами, район попадання і планувати всі заходи буденного життя.

Втомитися від щоденних переїздів село – місто. Минувши трохи менше року, вирішити повернутися додому, спати у своїх ліжках та знову, не зважаючи на обстріли, створити ілюзію до лютневого життя. Спробувати досвід проживання у зоні активних бойових дій.

Чи можна звикнути до війни? За рік здалося, що можливо. Планувати відпустку родиною Відпочити. На зворотньому шляху дізнатися, що у близької людини на фронті загинув син. Сльози. Ком у горлі.

Розуміння того, шо війну ніхто не відміняв і герої таки вмирають. Страшно? Не те слово! А потім знову робота, будні… Прокинутися від новин, що тварюки підірвали Каховську ГЕС. Паніка. Страх. Бачити з вікна, як щоденно на очах втікає наше Каховське море. Відсутність води. Вирішити виїхати поки літо .Сльози. Острах, що не повернемося.

Але потім звикаєш митися у мисці, стояти у черзі за питною водою…Дають централізовано воду. Лягаєш спати під серіал.

Вранці проводжаєш чоловіка на роботу, а потім дзвінок від мами, що був приліт до нього на роботу. Біжиш до вікна, а з тої сторони – чорний дим. Страх. Паніка. Набираєш абонент Воффка, подумки просиш, щоб тільки був живий… Зайнято. Видихаю. Значить живий. Передзвонює: «Зі мною все ок. Роботи більше немає». Сльози.

Чи можна звикнути до війни? На мить  здається, що так. Пошуки варіантів роботи чоловіком, але наше місто – це лінія фронту, то ж варіантів нуль.. Вирішили, що ми втрьох залишаємося вдома, він їде.

Страх. Паніка. Але треба ростити дітей. Мить, зачиняються двері потяга – і ми стали однією з багатьох розірваних родин в нашій країні.

Чи можна звикнути до війни? За півроку здалося, що ніби знову адаптувалися. Приїзд раз на два тижні тата додому, такі теплі та дорогі миті. Розуміння того, що більшість українців і того не мають, бо чоловіки на фронті. Головне, що в мене є чоловік, а у дітей – тато. Неважливо, що далеко. Головне, що є.

Чи можна звикнути до війни? Неначе так. А ж потім зранку дзвінок від мами учениці. «Донька сьогодні не під’єднається на уроки. В неї на фронті загинув тато…» І тиша. І ком у горлі.

І жодного слова, ані в мене, ані на іншому кінці. Що говорити? Клята війна розбила вщент ще одну дитячу душу. Герої вмирають! Оговтавшись від звістки, за розкладом проводиш уроки. Розумію, що не з моєї вини то є все, але знову думки, а хто наступний?

Чи можна звикнути до війни? За 1000 днів війни прийти свій шлях і зрозуміти, що то мої 1000 днів до перемоги.