Яценко Альона , вчитель, Херсонська гімназія №14 Херсонської міської ради

«1000 днів війни. Мій шлях»

Розкажіть свою історію, як вижили в окупації… спогади, емоції… Якщо відверто, то не знаю. Спочатку,  мені здавалося, що це сон. Прокинуся, а мені все це наснилося. Не вірила, що це взагалі можливо.

Пам’ятаю той день березня, коли рашисти заходили в Херсон.  Місто оніміло, наче вимерло:  ні людей, ні машин не було на вулицях, навіть бродячі собаки і ті поховались.

З 9-го поверху нашої квартири з чоловіком бачили, як відходила і відстрілювалась наша тероборона, а орки стріляли по ним. Хлопці встигли забігти в парка Аграрного університету, а потім поодинці (уже без зброї) розходилися. Слава Богу, що живі… Люди у соцмережах кидали відео з різних місць нашого міста, як заходили окупанти: крадучись, наче злодії, наводячи зброю на вікна  будинків – боялися.

Кілька днів херсонці не наважувалися покидати домівки, але життя змушувало вийти зі свого помешкання по хліб.

Пам’ятаю великі черги за продуктами. Люди стояли по 3-4 години на морозі, перешіптувалися, заспокоювали один одного і не вірили в те, що відбувається.

Допомагала робота, уроки, які проводили дистанційно. Казала дітям, що все скоро скінчиться, навіть планували в травні відсвяткувати дні народження учнів, жартували…  30 квітня завершився навчальний рік, а у травні (поки був інтернет) проводила уроки з дітьми , які виїхали закордон. А потім зник зв’язок та інтернет.

Що потім?  Розчарування у людях, яких добре знала.

Ходила на ринок (Жилмасив), розмовляла з батьками своїх учнів, знайомими і казала, що все буде добре, все буде Україна, потрібно потерпіти, а потім дізнавалася, що ці люди підтримують окупаційну владу. Чоловік заборонив розмовляти на ці теми, бо вже не знали, кому можна довіряти.

А як боляче було дізнатися, що деякі мої колеги пішли на співпрацю  і стали колаборантами…

Пам’ятаю, як ходила до знайомих зі своєю банківською карткою, щоб зняти з неї гроші. Бачила, як хлопців, які допомагали перевести  гроші в готівку, з мішками на голові забирали військові.

Пам’ятаю і людей похилого віку, які плювали услід військовій техніці із зетками, яка проїжджала.

У вересні до мене звернулися знайомі з проханням викладати українську мову їхній дитині. Вагалась і боялась, але погодилась. Софійка приходила. І я починала урок. Ви не уявляєте, яке це відчуття - готуватися до уроку, підбирати цікаві вправи  і вчити..   

У цей час я забувала, що місто окуповано і навколо вороги.

Я цими урокоми жила, але кожен раз попереджала і батьків, і Софійку, щоб нікому не розповідали  про наші заняття, бо будемо всі «на підвалі». Пройшла влітку курси науково-педагогічного проєкту «Інтелект України» і отримала сертифікат.

Уночі вибігали з чоловіком на балкон і раділи кожному пострілу наших захисників, які влучали у ціль. Емоції в такі моменти переповнювали нас.

Але і страх завжди був присутній. Інколи прислухалися до грюку дверей, до голосів і кроків чужих та сусідів. Шукали мого чоловіка, ми переховувалися. Читали «Миколаївського Ванька» і раділи успіхам ЗСУ на фронті, ділилися цими новинами  з друзями, які залишилися у місті, підтримували один одного і вірили.

Пам’ятаю, як зникло світло, вода. Темрява, свічки, з сусідами збирали  дощову воду і раділи навіть такій дрібниці.

11 листопада не забуду ніколи. Можу сказати одне, що тепер не тільки знаю лексичне значення слова «воля», а й фізично його відчуваю . Спочатку не повірили, що в місто зайшли наші війська а потім сіли з чоловіком у машину і поїхали на площу Свободи.

Наші хлопці, рідненькі! Сльози, сміх, зустрічі, поцілунки, прапори … і безмежне щастя. 

Знайомі моїх батьків з попереднього випуску зв’язалися зі мною з Києва і запропонували допомогу для моїх сусідів, які залишилися у місті.  Щойно відкрилися кілька відділень Нової пошти, почали надходити посилки з ліками, ліхтарями, павербанками, продуктами харчування, наборами для гігієни. Потрібно було відстояти до 4 годин в черзі, щоб отримати цю допомогу і розвезти її людям.

Я вдячна за це нашій землячці Ані Жаровій та її колегам з  фірми, які допомагали нам і висилали найнеобхідніше.

З рідного Херсона так і не виїжджала. Під обстрілами кожен день, але вільні.  Чоловік не хотів чути про виїзд з міста, коли стало вже дуже «спекотно». Загинув від влучання снаряду, згорів у машині. А життя йде далі…

Пишаюся своїми учнями з різних випусків , які стали на захист нашої країни: Роман Гаврилов, Сашко Бучма, Іван Дьомочкін, Валерій Мельников , Микола Криворучко та багато інших. Вони мені пишуть, висилають фото і подяки від своїх командирів, а я молюсь за них і за всіх дітей, які воюють , бо чужих немає.

І низько вклоняюся тим, хто загинув… Настюша Івлєва (21 рік ) пішла на фронт і рятувала наших хлопців. Загинула під Донецьком 9 травня. У душі переплелися почуття болі і люті.

Але я  вірю в наше майбутнє і в нашу Перемогу! Слава Україні та її Захисникам!