Живу, як усі старенькі. Чоловік помер, син виїхав ще 1995 року, я все життя пропрацювала на шахті, у мене 40 років стажу. До війни все було нормально, не скаржилася, маю квартиру.
Коли почалися стрільбища й вибухи, було страшно. Зараз тиша, слава Богу. У перші дні війни я поїхала до тітки в Росію. Я була там три місяці, а потім повернулася, і з того часу живу тут.
Проживаю сама, отримую пенсію чоловіка. Живу небагато, але шматок хліба можу купити.
Важливу роль для мене відігравала допомога Фонду Ріната Ахметова. Дякую за неї!
Зараз прокидаєшся, і дякувати Богові, що живий. Я нікуди не виїжджаю. Перенесла одну операцію, другу.
Мрію, щоби була тиша й не гинули люди. Я готова їсти хліб із водою, аби не гинула молодь.
