Лесі було шість, коли росія окупувала Крим. Її дорослішання минуло серед триколорів, щопонеділкових лінійок із чужим гімном і військових, які вчили шестикласників збирати автомати. Після 2022-го тиск став нестерпним: за українське слово погрожували розправою, а знайомі з проукраїнською позицією безслідно зникали "на підвалах". У 14 дівчина зробила власний вибір — потайки вчила українську, ховаючи в навушниках під волоссям пісні «Хейтспіч» та «Океану Ельзи», аби не збожеволіти від пропаганди. 

Вона роками чекала на звільнення півострова, та зрештою зрозуміла: треба діяти самій. Її принцип став простим: «Якщо Україна не йде до мене, я йду до України». У 2025-му Леся вирвалася на підконтрольну територію, зробила перший паспорт і вступила до педагогічного університету у Вінниці, обравши фах соціальної працівниці. 

Їй досі часом сниться дім, а рідні вулиці вона розглядає на супутникових знімках карт. Проте найважчим уроком свободи стала не зміна побуту, а позбавлення від окупаційних звичок: більше не треба переходити на пошепки, коли говориш про важливе, чи судомно ховати очі в екран телефона, коли повз проходить людина у формі.