У липні 2014-го Тетяна Ніколаєва з чоловіком та двома синами виїхала з рідного Луганська. Десятирічний Артур і дворічний Тимур тиждень провели в підвалі, ховаючись від обстрілів. Сім’я рушила до Києва з думкою перечекати два тижні, але залишилася в столиці на роки. Облаштувалися на Київщині, почали все заново. Артур підростав, мріяв про військову службу.

У лютому 2022-го війна знову наздогнала родину: фронт підійшов майже впритул до їхнього селища. Мати з молодшим сином евакуювалася за кордон, а 20-річний Артур залишився з батьком. За кілька днів він твердо заявив: «Я йду воювати». У військкоматі відмовляли через вік, та хлопець наполіг і потрапив до Національної гвардії. Спочатку охороняв стратегічні об’єкти біля столиці, а потім поїхав на Покровський напрямок. 

Відбувши важку 46-денну позицію, на Різдво Артур зробив рідним сюрприз — несподівано з'явився на порозі. Родина провела разом тихий вечір, а вже о другій ночі він вирушив назад на фронт. Це була їхня остання зустріч. 

Увечері 14 лютого надійшло повідомлення про загибель Артура. На прощанні Тетяна попросила рідних зібрати всі сили: цей день мав бути присвячений лише подвигу сина, без надриву й публічних сліз. Горе вони випустили вже наодинці. 

В домі все залишається на своїх місцях — кімната, речі та військовий годинник, який щоранку о 7:55 подає сигнал. Для матері цей звук — немов привітання від Артура. Вона часто приходить на Алею Слави й ділиться історією сина, аби пам’ять про нього не згасла.