Терентьєва Валерія, 9 клас, Ямпільський ліцей № 2 Ямпільської селищної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Михайлюк Діана Олександрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна – це слово, яке у всіх викликає почуття страху, безвихідності та невизначеності. Для багатьох із нас слово «війна»  було чимось глибоко вкоріненим у сторінках історії. Але за останні тисячу днів ми всі познайомились з цим, здавалось би, досить абстрактним поняттям, яке перетворилось у сувору реальність. Війна змінює життя різко і безповоротно, змушує переоцінити цінності, які раніше здавались неважливими.

Перші дні війни, яка почалась 24 лютого 2022 року, залишили глибокий і незабутній слід у свідомості українців.

Рано-вранці  24 лютого я прокинулась від гучного звуку телевізору і розмов батьків. Почувши перші слова я зрозуміла, що почалась війна.  Весь цей день я перебувала у страху й шоку. Наступного дня дізнаюсь, що моя мама поїхала в Суми, в місто, яке одне з перших зіткнулось з ворожою навалою. У Сумах на той момент проживала моя сестра. На щастя, мама добре доїхала. Дуже моторошно було слухати про те, як російські військові стояли на блокпостах й розпитували, хто, куди і навіщо їде. Після того, як проїхала моя мама, вони невдовзі почали розстрілювати машини з цивільними. Після  деокупації Сумської  області всім нам стало трохи легше.

Наступні місяці також були «несолодкі». Ми ходили в укриття, коли над сусіднім містом літали літаки, кожного дня чули звуки війни, які прилітали в сусідні селища.

Декілька місяців тому моє рідне селище Ямпіль почало потерпати від російських обстрілів КАБами. Перший  КАБ впав на житловий будинок, який, на жаль, повністю згорів. Під наступними обстрілами опинились знову житловий будинок, блокпости, аптека й РЕМ (регіональні електричні мережі), в якому на той момент знаходився мій тато.

Пам’ятаю, як я прочитала в телеграмі повідомлення «Прилетіло в РЕМ»… було відчуття, нібито земля пішла з-під ніг.

Знаходячись у місті, яке за 300 кілометрів від Ямполя, починаю обдзвонювати всіх своїх рідних, в тому числі тата. Як виявилось пізніше, я була єдина, від кого він зміг взяти слухавку. Здається тоді, почувши від тата слова «Я живий», я вперше була настільки рада. Наступні три тижні були дуже важкі не тільки для мене, а й для моєї родини. Я дуже переймалась за тата, не знаючи наскільки важке у нього поранення, і для мене дуже важко морально було слухати, як у слухавку плаче мама, коли одразу після приїзду до лікарні, лікарі терміново повезли його на операцію. Я думаю, це був один з найважчих періодів у моєму житті.

Наразі я знаходжусь у містечку поблизу Львова. Виїхати з Ямполя було вимушеною мірою. Я дуже скучила за своїми рідними, рідним селищем.

Другого листопада в мене день народження і, я думаю, всі розуміють, яке бажання я загадаю, бо у всіх українців воно зараз одне. Мій шлях за ці тисячу днів – це шлях мужності та самопізнання. Війна навчила мене бути сильнішою, витривалішою, цінувати кожен момент життя. Я знаю, що попереду ще багато випробувань, але я впевнена, що ми зможемо. Перемога за нами. Все буде Україна!