Вишневська Анна, 1 курс, Державний навчальний заклад "Черкаський професійний автодорожній ліцей"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Барабаш Світлана Леонідівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Все йде, все минає…

І краю немає…

Я є українка! Для мене це не просто національність, це стан душі, моя стежка, по якій я гордо крокую! Ви запитаєте: «Яка ж вона, моя Україна?». Я відповім: «Найкраща у світі, моя!». Вільна, самостійна, незламна. З солов’їною мовою, квітучими садами, великими мегаполісами та затишними селами. Це моя Батьківщина, яку не обирають, а поважають, розбудовують, люблять.

Коли з людиною та її країною нічого особливого не відбувається, життя здається йде саме по собі, воно нескінченне та стабільне.

Життя – це стан, коли час вимірюється успіхами в навчанні, сімейними святами, новими покупками, весіллями, днями народження, просто ще один день стабільності. Людина, яка потрапляє в гарячу точку, припиняє думати, що час нескінченний. Тут все може закінчитися в одну мить. Починаєш цінувати кожен прожитий день, який насичений нереальною кількістю подій, що іноді і не пригадаєш.

Ранок 24 лютого 2022 року знову приніс смуток у нашу державу…біль, розпач, горе…ненависть у таких великих масштабах, що просто незрозуміло, чи зможемо ми – українці, колись відпустити і пробачити!

Жахіття війни знову постукало у наші домівки, змушує тікати, вбивати, вмирати!

Одна тисяча днів війни: як швидко вони пролетіли, і водночас як довго тягнеться кожен день. Дні, сповнені страху, болю, втрат і марних надій. Війна змінює людину, вона змушує заглиблюватися в себе, шукати внутрішні резерви про які навіть не здогадувався раніше, і водночас робить вразливим перед невідомим та неконтрольованим.

Я звичайна дівчина Анна, мені п'ятнадцять років. Мій шлях не був легким. Як будь–яка пересічна особистість я народилася, жила, ходила до школи, мріяла про кар’єру, щасливе майбутнє, прагнула продовжити своє дитинство, насолодитися кожною миттю. Війна перервала це дитинство, змусила подорослішати за один день. Мій шлях не був легким, але я не скаржуся. Він складався з тисяч маленьких і великих подій, виборів і кроків, які змінили мене як людину і привели до сьогоднішнього дня.

Я ніколи не знала, як реагувати в перші дні, коли новина про вторгнення стала реальністю, а не фейком, можливістю. Було відчуття, ніби все раптом зникає під ногами, надія на стабільне завтра обернулася просто мрією про вціліле сьогодення.

Я пам’ятаю, як усе почалося з вранішньої тривоги…мобільний телефон, який вібрує і блимає повідомленнями, сирени, які гудуть і не змовкають, люди, які біжать, тікають від усього цього, в пошуках спокою. Перші вибухи, які долинали здалеку – стали ближчими і реальними в зоні бойових дій. Ми швидко звикли до звуків повітряної тривоги, постійно готуючись до найгіршого. Час став в’язким і водночас несамовито швидко летів, за хвилину життя змінювались від нестерпного болю до посмішки і радості за наших військових.

Я розуміла, що просто не можу стояти осторонь тоді, коли молоді хлопці, люди без досвіду пішли боронити нашу рідну неньку Україну.

Я відчула потребу знайти своє місце, допомагати усім, чим зможу. Я розпочала з волонтерства. Спочатку здавалось, що моя участь – це краплина в морі, але я знала, що саме з таких крапель складається хвиля, яка здатна змінити все. Волонтерство захопило мене, почалося все з допомого місцевим громадам – розвіз речей, продуктів харчування, медикаментів, речей першої необхідності. Було важко бачити очі людей, які втратили свої домівки, опинилися на бездоріжжі.

Багато хто з них не знав, куди йти далі, де шукати прихисток. А ми старалися бути тією надією, тією допомогою, яка в цей момент була необхідною.

Потім я почала працювати з біженцями, які тікали з гарячих точок. Це був зовсім інший досвід: відчуття розпачу людей, які втратили все, змушені залишити рідні міста, забувши про своє звичайне життя. А діти…розгублені оченята, страх в очах і водночас непереборне бажання жити. З кожною такою розповіддю війна ставала ще ближчою, ще реальнішою.

З часом війна стала частиною життя.

Звичайне минуле життя тепер вже здається чимось нереальним, далеким, омріяним. Завжди треба рухатися вперед, але так хочеться зробити крок назад, до теплого, мирного життя. Згуртованість людей, готовність допомагати один одному – це саме те, що надихало, допомагало рухатися далі, не здаватися, а боротися. Зустрічі з військовими, їх запал, впевненість у перемозі, їх незламний дух додавали сил навіть у найтемніші дні.

Один з найбільших уроків, які  я засвоїла за цей час, - це розуміння того, що життя триває…складно, важко, не завжди веселково, але воно триває!

Люди одружуються, народжують дітей, поступово повертаються до своїх зруйнованих домівок, відбудовують цілі міста, села, будують плани на майбутнє і втілюють їх. Це доводить, що людська природа прагне вижити і створити нове навіть у часи війни.

Одна тисяче нескінченних днів... зараз, озираючись на минуле, я відчуваю велику відповідальність за своє життя, за свій вибір, за свої дії. Ми не вибираємо час, в якому жити, але нам під силу обрати з ким жити і в якій країні, нам під силу обирати як реагувати на виклики, що постають перед нами.

Мій шлях нелегкий, але я вдячна за досвід, за можливість бути корисною, за можливість робити свій внесок у боротьбу за вільну і мирну Україну.

Тисяча днів війни навчили мене цінувати кожен момент, кожен день. Життя триває, навіть, коли здається, що все втрачено. Сонечко зійде, травинка проросте, і буде мир! І в цьому найбільша перемога людського духу – жити вірою, вірити і жити!!!