Глущик Світлана, 9 клас, Херсонська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів № 44 Херсонської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Ласькова Марина Григорівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна розпочалася 24 лютого 2022 року. Цей день назавжди змінив життя мільйонів українців, і я не стала винятком. Ще 23 лютого ми з сестрою обговорювали її весілля, планували щасливі події майбутнього, і навіть не підозрювали, що все зміниться буквально за кілька годин. Вранці мене розбудила мама. Вона сказала: «Почалась війна.» Ці слова звучали настільки нереально, що я не могла в це повірити. Мама поспішила на роботу, щоб зібрати деякі речі, а я залишилася вдома в розгубленості.

Як і, напевно, у всіх дітей у той день, у мене було запитання: «А точно не треба йти в школу?» Здавалося, що все це – помилка, жахливий сон, з якого я ось-ось прокинуся.

Але коли я зрозуміла, що це не жарт і не фантазія, я сіла перед телевізором і вперше дивилася новини з відчуттям жаху. Мої друзі з Херсона теж не могли повірити в такі події. Ми переписувалися, ділилися своїми почуттями. Ніхто не був готовий до такого. Ми намагалися зрозуміти, як діяти далі, але паніка й невідомість затягували нас у безвихідь.

Перший день здавався нескінченним, і з кожною хвилиною ставало важче усвідомлювати, що відбувається.

Першу ніч війни я запам'ятаю назавжди. Це була ніч страху. Було дуже гучно: постійні вибухи, сирени. Я сиділа в інстаграм перечитуючи повідомлення друзів, які також були в шоковому стані. Страх не давав дихати, а невідомість паралізувала. Ми не знали, що робити і як захиститися від того, що тепер стало нашою новою реальністю. Я досі згадую ті перші доби війни зі страхом і сльозами. Ці спогади досі викликають у мене сильні емоції. 

Ми всі намагалися адаптуватися до нової реальності: жити під постійними обстрілами, без світла, води, але з надією на кращий день.

Важливим моментом для мене стало 16 квітня 2022 року, коли я вирішила виїхати з Херсона в Одесу. Це рішення далося нелегко, адже покидати рідне місто завжди боляче. Але я знала, що там, у Херсоні, залишатися стає дедалі небезпечніше. Мій тато вирішив поїхати, і його рішення вплинуло на мене. Одеса стала моїм новим притулком, місцем, де я зустріла двох подруг дитинства. Їхня підтримка допомогла мені впоратися з багатьма труднощами й знайти внутрішні сили продовжувати свій шлях.

Ці 1000 днів стали для мене часом великих випробувань. Я бачила і відчувала те, що ніколи не могла уявити у своєму житті.

Більше за все мене змінила війна всередині – боротьба за те, щоб не втратити себе у вирі цього хаосу.

Одеса, на відміну від Херсона, давала відчуття відносного спокою, хоча війна була і там. Чути вибухи і бачити сирени стало частиною щоденного життя. Але разом з тим, море, яке спокійно хвилювалося на узбережжі, давало надію, що колись цей жах закінчиться, і ми знову зможемо жити без постійного страху за своїх рідних.

Я усвідомлюю, що війна – це не лише зовнішній конфлікт. Це боротьба кожної людини. Кожен день війни – це виклик, але водночас і нагадування, що ми маємо силу жити далі, попри все.

1000 днів війни показали мені, що найважливіше – це не зовнішні обставини, а наша здатність вистояти. Я більше не та людина, яка жила в мирному Херсоні й мріяла про прості радості. Я стала сильнішою, але іноді мені здається, що разом з цією силою я втратила частинку себе. Я дуже сумую за тими мирними часами, за тим життям, яке було таким звичайним, але тепер здається майже нереальним. Я не знаю, коли це все закінчиться і чи зможу я колись знову відчути ту легкість, яку відчувала раніше.

Війна забрала багато, і навіть коли вона скінчиться, ми вже ніколи не будемо такими, як раніше.