Романчук Костянтин, 9 клас, Путивльський ліцей №1 ім. Р.Руднєва Путивльської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Счастливцева Наталія Іванівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

«Війна…». Для мене це слово «з гірким присмаком» страху та тривоги, нестерпного болю та страждання, руйнування, знищення та понівечіння людських доль. Жахітливе слово, що крає моє серце, ятрить мою душу. Я - Костя, звичайнісінький чотирнадцятирічний хлопчина. Жахіття війни відчуваю на собі. Мій будинок знаходиться у невеличкому селі Бобине біля   славнозвісного та оспіваного у «Слові про похід Ігоря» містечка Путивль, що на Сумщині. Кордон з росією проходить близько за двадцять кілометрів, тому про початок вторгнення дізнався не зі сторінок міської газети чи  з екрану телевізора.

Нині вже минуло понад тисячу днів відтоді, як страшна війна постукала у двері.

Добре пам'ятаю ранок 24 лютого 2022 року. «Синочку, прокидайся, - почув я стривожений голос мами. - Ти тільки не хвилюйся і не переживай, це не надовго». Голос неньки тремтів, вона намагалася бути спокійною, але ледь стримувала сльози. «Війна, синку!»…

Я навіть не одразу зрозумів, що відбувається насправді. На годиннику була майже п’ята година. З вулиці було чутно страшні гучні вибухи.

Небо час від часу ставало багряним. Посеред кімнати стояли наспіх зібрані необхідні речі та документи на випадок евакуації. Дзвонили безперестанку мобільні телефони батьків. Це були дзвінки від сусідів, знайомих, рідних. Я відчув, як у грудях стиснулося серце, сльози комом підкотили до горла. В голові було лише одне: «Що з нами буде?»

З того моменту моє життя поділилося на "до" і "після". Щоденно за селом було чутно гуркіт танків, важкої техніки та гелікоптерів. Тривога та страх ущент заполонили моє життя і не відпускали ні на мить…

Нині, коли минуло вже тисячу днів, я почуваюся по-іншому, хоча страх нікуди не зник. Він став частиною мого життя. Щодня ми чуємо вибухи й розуміємо, що будь-якої миті наш дім може бути зруйнований. Найстрашніше — це те, що ми живемо на кордоні, і кожен день чуємо, як над нашим дахом летять шахеди.

Мої батько і ненька дуже переживають за мене. Вони намагаються удавати, що все добре,  але я відчуваю їхню тривожність, коли вони  заспокоюють мене після чергового вибуху. Мама завжди говорить: "Усе буде добре, ми обов’язково переможемо!". Їх слова мене підбадьорюють. Батьки щоденно працюють, регулярно донатять. Мій тато тримається сильним. Я захоплююся ним, але водночас хвилююся. Бувають дні, коли його довго немає вдома, і я думаю, що з ним  сталося щось погане. У такі моменти я стараюся бути дорослим і рішучим, як він, але не завжди це виходить.

Бувають дні, коли я просто сиджу у своїй кімнаті, роблю домашнє завдання, але всі думки лише про те, коли все це закінчиться.

Освітній заклад ми  не відвідуємо, бо, на жаль, це небезпечно, особливо останніми місяцями. Навчання проходить дистанційно, але іноді Інтернет зникає через відсутність світла. А так хочеться до школи, сісти за парти, навчатися і чекати дзвінків на уроки та веселі перерви. Але, на превеликий жаль, для всіх українських дітей шкільний дзвоник змінився на гучний звук повітряної тривоги. Та незважаючи на такі важкі часи, я відчуваю тільки гордість за нашу країну.

 Дивлячись, як люди об'єднуються, допомагають один одному, це дає мені надію.

Ми всі чекаємо на ПЕРЕМОГУ і віримо, що обов’язково настане день, і ми знову зможемо жити без страху. Я твердо певен, що ця клята війна не зможе нас зламати. Ми сильніші за неї! Кожен із цих тисячі днів був викликом для мене, але водночас вони навчили мене багато чому. Я навчився цінувати моменти тиші, коли навколо не чути вибухів, навчився бути сильним і допомагати іншим.

І головне, навчився мріяти про мирне майбутнє.

Сподіваюся, що незабаром закінчиться війна, повернуся до рідної школи, у коло однокласників-випускників. І будемо щасливі, якщо почуте слово «ракета» стане нашими мріями про космос, а не про небезпеку та ворожість, а під словом «розтяжка» розумітимемо як про одну з гімнастичних вправ, а не систему мінування.