Рождественська Валерія, 11 клас, Славутицький заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів №3 Славутицької міської ради Вишгородського району Київської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Галуза Наталія Олександрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Я солодко сплю. Повіки огортає тепло бабусиної оселі, такої дорогої серцю... Як же тут затишно, все таке рідне-рідне… На покутті ікона, відбиваючись від неї, зимові сонячні промені малюють візерунки на стінах, стелі. Чую тихесеньке шорхання та лагідне буркотіння - бабуся читає молитву, прислухаюся, просить у Бога, щоб не було війни та голоду!!! Старенька, думаю, згадує ті страшні криваві часи. Трохи задумуюсь, та сон перемагає і знову поринаю у солодкі мандри країною мрій. Та не довго так тривало… Вибух, знову вибух, крик, плач. Мої батьки в іншому місті. Нерозуміння того, що відбувається навколо.

Мої відчуття того ранку були настільки незрозумілими, що важко навіть про це розповісти. Я не розуміла, чому так відбувається? Невже слова молитви бабусі були пророчими…

Той ранок у моїй пам’яті ніколи не зітреться, він буде червоним прапорцем майоріти на життєвій ниві. Ранок лютого був лише початком страхіття, свавілля, болю, сплюндрованості, яке на нас чекало попереду. Летіли літаки, які несли смерть. Військова техніка, яка давила своїми важкими колесами нашу прекрасну українську землю…

Вибухи від яких пропадав слух та звеніло в ушах. А сирени розривали повітря. Переляк та розгубленість. Окупація.

Рашистська нога ступила у моє маленьке містечко. Я разом із сім’єю сиділа в темному, сирому підвалі та молилася… Мама тихенько плакала та пригортала до себе. Тато мужньо тримався. У моє містечко прийшов морок та голод. Зникла електрика у місті, яке повністю від неї залежить, ворогом перекриті будь-які шляхи до міста. Пусті магазини, аптеки. Уявіть собі, навіть крихти хліба не було. Дякуючи місцевим активістам, вони поділися картоплею та молоком.

Дуже хвилювалася, щоб ніхто із рідних не захворів, адже ліків не було взагалі. Ще більше лякало те, що нас просто можуть вбити, для ворога людське життя не варте нічого, та ще й українця.

Та ми не зламалися, стали сильнішими, згуртованішими. 1000 днів війни стали символом неймовірних страждань українського населення. Сотні тисяч загиблих, поранених, пропавши безвісти, переселених та вивезених насильно осіб – це наслідки страшного жахіття, яке принесли «сусіди» на мою Батьківщину. Попри всі труднощі, український народ продовжує чинити супротив. Ні! Нас не зламати! Не здолати!

За 1000 днів війни моя свідомість змінилася, єдине бажання, яке я загадую кожного дня і прошу у Бога, щоб збулося – це мир, це свята Перемога нашого багатостраждального народу над катами.

Квітуча українська земля усіяна маками та волошками, а тепер маки - це кров синів та дочок, волошки - душі безневинних дітей. 1000 днів я згадую ту молитву, яку шептала бабуся, 1000 днів я не чую співу птахів, а чую виття сирен, 1000 днів я не прислухаюся до звуків природи, глушать вибухи, а по небу, коли щось летить рашистське не можу себе опанувати, серце виривається з грудей і сама молюся, благаю, зупини Боже це свавілля, досить.

Чому, моя ненько, ти страждаєш, чому твої діти не бачать блакиті, не вдихають пахощі чебрецю.

Проклинаю вбивць нашого народу, дихаю тяжко, стримую себе: я ж українка, я ж не зламана, дух загартований, адже1000 це не день і не два... Майбутнє України – це моє майбутнє, вільне, квітуче. Дякую Захисникам, що живі, низько вклоняюся, сльози наповнюють очі, зжимається серце. Збираюся і йду до школи після безсонної ночі, завивання сирен, свисту ракет та гулу шахедів. Чому? За що?