Степанова Олеся, 11 клас, Лебединський заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів № 7

Вчитель, що надихнув на написання есе - Утка Людмила Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

- Я б хотів …, щоб нічого цього не було.

- Так думають усі, на чию долю випадає  подібне, але це не їм вирішувати. Нам лишається тільки вирішити, що робити з  часом, який нам надано.

Фродо і Ґандальф, «Володар перснів: Братство персня»  (Пітер Джексон, 2001)      

Пізній вечір. Тьмяне, неприємно жовте світло підвальної лампи. Через декілька годин знову закружляє над нами ворожий літак, і буде чутно застрашливе гриміння, від якого люди неспокійно сплять і прокидаються вночі. Моя родина тут, поруч. Я ж – ні. Торкаюся паперу, і шелест сторінок час від часу м’яко розрізає тишу навколо (та чи довго ця тиша триватиме?). У руках – «Гобіт» Толкіна, я – у Середзем’ї, з гномами, що хочуть повернути собі домівку, яку в них силою забрали. Ці маленькі Великі люди знову затягують якусь пісню, а я слухаю мудрі повчання старого Ґандальфа…

Хто б міг подумати, що ця, на перший погляд, дитяча історія стане такою важливою для мене, що саме вона допоможе мені пройти багато незгод?

Зі світом Дж.Р.Р.Толкіна познайомилася ще в 2020. Переглянувши фільми Пітера Джексона за книгами про Середзем’я, я остаточно закохалася у цей світ, такий загадковий і чарівний, сповнений величчю героїчних діянь і затишком, який відчувають лише вдома. Мій реальний же світ перевернувся догори ногами, розколовся 24 лютого 2024 року. Пам’ятаю цей день, як учора. П’ята ранку.

Телефонний дзвінок від рідні, що жила поблизу кордону з Росією. Були вимовлені слова, які я не забуду до кінця свого життя: «Почалася війна».

Далі все, як у тумані. Я мало що пам’ятаю з періоду перших місяців повномасштабного вторгнення, ніби хтось почепив пелену перед очима. Але я маю чіткі спогади того, як тоді відкривала книжки Толкіна і поринала в головою в його історії. З початком війни всі ті події в Середзем’ї, боротьба з великим злом і мудрі слова, що зринали з вуст героїв, заграли новими фарбами.

Я вже не хотіла опинитися серед тих слів і букв на сторінках, бо стала частиною такого ж жахіття, але в реальному світі.

Саме мешканці мого рідного краю, Сумщини, одні з перших прийняли на себе удар ворога, як ті роганці – навалу орків із Мордору. Українські військові захищали й захищають нас, як це робили і великі сини й доньки Ґондору. І як Боромир помер за свій народ, так і багато наших славних Героїв полягло в бою за Україну.

Мене почала лякати неволя, ґрати, як це лякало й безстрашну Еовин. Я боялася того болю й смерті, що принесла держава-агресор на наші землі.

Як ніколи зрозуміла ці слова Сірого Чаклуна: «Чимало з тих, хто живуть, заслуговують на смерть, але деякі з тих, що померли, заслуговують на життя». Але найбільше я жахалася того, про що говорили Фродо і Ґандальф у печерах Морії: що робити з часом, який у нас є. Війна дала зрозуміти, що життя – це подарунок, який дуже легко відібрати. Ніхто не може гарантувати, що завтра вранці ми прокинемося, бо не маємо над цим влади. Але маємо владу над тим, як використати наданий нам час.

Тому я жила. Живу. І буду жити, доки маю цей привілей. Жити за тих, хто вже ніколи не зможе цього зробити. Допомагати жити тим, хто  вважає, що вже не зможе. Пройти  свій шлях, не марнуючи дорогоцінних хвилин.

І тепер сльози котяться по моїх щоках кожного разу, коли  переглядаю цю сцену з «Володаря перснів»: « - Як у казках… Тих, що живуть віками. У них багато пітьми і небезпеки. Іноді не хочеться знати кінець, бо як він може бути щасливим? Як світ може знову стати колишнім, якщо сталося стільки жахіття? Та врешті-решт, вона теж закінчиться, ця пітьма... Прийде новий день, зійде сонце і засяє ще яскравіше. Такі казки... важливі, навіть якщо у дитинстві не розумієш чому. Здається, тепер я зрозумів, я знаю: герої казок могли запросто здатися, але вони... ішли вперед, бо всі вони у щось вірили. - А в що віримо ми? - У те, що у світі є добро. І за нього варто боротися».