Бондарук Ангеліна, 9 клас, Григорівська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів Старокостянтинівської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Онофрійчук Катерина Анатоліївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна. Щось незвідане, незрозуміле, щось далеке і... 24 лютого 2022 року… Прокидаюся від незнайомих звуків і, мабуть, з цікавості іду в сусідню кімнату. Мама в сльозах. На запитання «де тато?» не відповідає нічого, тільки починає плакати ще сильніше, поглядаючи то в одне вікно, то в інше. Дивлюсь і я, а там… там клуби диму підіймаються високо в небо. Стає моторошно. А після маминих слів «війна» і «тата викликали терміново на роботу» (він у мене військовий) – ще й до болю страшно.

Що буде далі? А як же моє дитинство? Дитина повинна жити у мирі! Шкода себе, але більше шкода тата. Бо ж йому зараз набагато важче.

Минають дні. Вибухи стають буденністю. І у підвалі проводжу з сім’єю (а ще з котом і попугаєм) більше часу, ніж на поверхні. Навчилася одягатися серед ночі, не розплющуючи очей, і навпомацки прямувати до укриття. Мій світ перевернувся, але думка про те, що все незабаром закінчиться, жевріє у моїй дитячій голівці. А вже через кілька місяців розумію, що це не так. Час невпинно крокує семимильними кроками. І вже майже 1000 днів цього жахіття відійшло в історію.

Що ж змінилося? Змінилася я. Я стала не по роках дорослою, хоч це не є нормою. А як же ота золота пора юності?

Ще, мабуть, не лише по всій Україні, але й багато де у світі стало відомим моє рідне місто – Старокостянтинів. Але ж дуже шкода, що дізналися про нього через цю кляту війну. А як же квітучі сакури, величний замок, чудові люди? А ще… я ще більше горджуся своїм татом, горджуся нашими воїнами, горджуся кожним і кожною з нас, горджуся моєю країною. І вже точно не буду такою, як 1000 днів тому. Напевно, усі ми станемо іншими – кращими.

Вірю: ще буде «моя» юність, ще кожен тато зможе обійняти своє чудо, ще стане туристичним моє місто. Все обов’язково буде, але вже у мирній, вільній, незалежній, квітучій Україні!