Кидун Анастасія, 10 клас, Сарненський ліцей № 1 імені Т.Г. Шевченка

Вчитель, що надихнув на написання есе - Аврамишина Тетяна Мирославівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Вечір 23 лютого. На вайбер  надійшло  повідомлення, що в Україні оголошується надзвичайний стан – завтра діти до школи не йдуть. Ура!!!. Знову вихідний. Та, нажаль, це «ура» стало жахіттям для нас усіх. Цього ранку 24-го лютого 2022 року для нас, українців, почалось нове життя під назвою «Невідомість». Як зазвичай, о сьомій годині в мене пролунав будильник. Помітивши світло на кухні, зрозуміла, що маму я знайду саме там. Мама сиділа заплакана, дивлячись прямо мені в очі, сказала: «Доню, війна, я не знаю, що робити».

Обійняла мене і сильно заплакала. Не усвідомлювала до кінця цих жахливих слів, напевно, так само, як і мама.

Дзвінки лунали один за одним. В Україні відбулося повномасштабне вторгнення з боку країни-агресорки. Це ніби страшний сон. Ніхто не очікував, що на нас можна  напасти. Тоді я не усвідомлювала, яка війна може бути у 21 столітті. Згадую дзвінок тітки: «Ракети б’ють по нашому місту». У другій половині дня ми почули тяжкий звук транспорту. Це наші хлопці їдуть займати позиції на танках. Серце розривалося, дивлячись на тих молодих і в той же час відважних хлопців.

Старі плакали, перехрещували їм дорогу на щастя. Здається, що цим колонам не буде кінця.

Ірпінь, Буча, Маріуполь, Гостомель… Ці  та багато інших міст не сходили з екранів телевізора. Ми всі вдома сиділи тихенько і дивились новини, чекаючи на якесь «диво», що ось – ось усе закінчиться. Але звуки сирен лунали все частіше. Що буде далі? По новинах повідомляють: терміново знімати гроші з терміналів, закуповувати продукти першої необхідності, заливати бензин, щоб були повні баки, на випадок обстрілів виїжджати до кордону.  Ми теж так зробили, мама заправила машину, зібрала всі необхідні речі і документи, і ми хотіли виїжджати…

Мама плакала, розгублено дивилась на нас. Що будемо робити? Куди поїдемо? Нам було шкода її, адже вона в нас має бути сильною, вона  в нас і за маму, і за тата.

Переночували всі з тією думкою, хоча я чула що мама все ходила, хвилювалась. А вранці посміхнулась і сказала: «Усе буде добре, щось придумаємо». А потім знову дзвінок від дядька, військового: «Готуйтеся, розвідка показала, що місто буде під обстрілами». Так і сталося того вечора, а саме 16 березня. Ми всі зрозуміли, як летить і вибухає ракета. Цей звук ми запам’ятали, і навіть бачили зарево від ракети, адже саме траєкторія польоту була над нашими будинками.

Валізи стояли не розпаковані ще довго, так, на всяк випадок…

Про війну я чула з розповідей свого тата, який був  в АТО. Вона була інакша – не було стільки жертв, не було стільки  руйнувань. Чому? Чому? Чому? Тисячу, мільйонів запитань не полишають наш мозок. Чому ми, діти двадцять першого століття, повинні знати про різновиди ракет? Чому ми повинні знати про літаки, які можуть нести ці ракети? Чому ми повинні знати про жорстокі розстріли та знущання над нашими захисниками? Навіщо нам сняться страшні сни про цю кляту війну? У чому завинили сотні маленьких сердець, які лягли спати, гуляли по парках, пішли в торгівельні центри, лікувалися від страшних хвороб? Яке право має «русня» це робити? Ніхто не може дати відповідь на ці запитання, і напевно, ніколи не дасть.

Сьогодні я по іншому ставлюсь до життя. Тому що розумію: десь там немає житла, десь там немає сім’ї, десь там здригається і стогне земля від постійних обстрілів.

Вдячна Богові, що живу у маленькому місті, де було на багато менше прильотів. Ми з однокласниками можемо пересидіти повітряну тривогу, а далі знову повертаємося до повсякденного свого життя. Але в наших думках завжди є ті відважні воїни, наші захисники, які проливають кров, щоб настало мирне життя. І воно буде!

Українська нація – це жага до життя, жага до свободи. Українська нація завжди боролася і перемагала. Отож і я: вірую…  Слава Україні! Україні Слава!