Семенова Ярослава, 11 клас, Академічний ліцей імені братів Шеметів Лубенської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання — Семенова Ірина Василівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року стало точкою неповернення. Світ розділився на «до» і «після». Під звуки перших ракет, що впивалися у нашу рідну землю, я зрозуміла, що життя вже ніколи не буде таким, як раніше. Це був день, коли всередині кожного прокинулася нова епоха боротьби — боротьби за себе, за свою країну, за своє майбутнє. Війна відкрила нам нову найголовнішу істину: мир – найвища цінність людства.

З початком війни все втратило сенс. Мрії, плани, звичний плин життя — усе стало примарним на тлі страху та невизначеності.

«Zeitenwende», або «зміна епохи», — так назвав цей момент український історик Ярослав Грицак. Ці слова точно відображають те, що відчув кожен із нас.

Війна стала межею, що визначила нашу нову реальність.

Мій шлях протягом цих 1000 днів був наповнений сумнівами, болем і страхом. Кожен день приносив нові виклики, і кожен з них вимагав нової сили.

Та найболючішим серед усього стає втрата близьких. Дуже довго до тебе не приходить розуміння, що це все – кінець. Вже ніколи не набереш на звичний номер телефону, не скажеш: «Ало, привіт, ти де?

Заскочиш на хвилинку в гості?»

Але ще тяжчим виявилось очікування. Бо

отримавши повідомлення про те, що дорога тобі людина стала п’ятисотим або простіше отримала статус «Безвісти зниклого» заставляє тебе пережити весь спектр емоцій. Ти весь час перебуваєш ніби в безмежній темряві, де немає ні початку, ні кінця,

лише нескінченні хвилі емоцій, що заливають душу. Кожен день — це маятник між надією та відчаєм, між вірою і страхом. А серед гнітючої тиші очікування кожна секунда тягнеться вічністю, і навіть повітря здається важким, насиченим мовчазним болем.

Перше, що наповнює серце, — це надія. Вона спалахує, мов свічка в темряві: «А раптом він живий, чекає, щоб його знайшли? Раптом ось-ось прийде звістка, яка змінить усе?» Ця надія обпікає, змушує триматися, навіть коли кожна клітина тіла втомлена від тривоги. Ти перечитуєш повідомлення сотні разів, прислухаєшся до кожної новини, переглядаєш старі фото, ніби це може наблизити відповіді.

Але з кожним новим днем, коли новини так і не приходять, надія починає змінювати форму. Вона стає більш крихкою, ледь помітною, і поступово місце світла займає тінь. Тінь страху перед тим, що кожна хвилина мовчання може означати найгірше. Серце важчає, як камінь, і навіть найпростіші речі — чашка чаю, тихий вечір — стають болісними, бо все нагадує про тих, хто ще не повернувся.

А потім з’являється злість. Злість на обставини, на світ, на себе. 

«Чому це сталося саме зі мною? Що я зробила не так? Чому я не можу нічого змінити?» 

Це безсилля стискає серце залізним обручем, змушуючи боротися з власними думками. І коли ти думаєш, що гірше вже не буде, з’являється вона — невідомість. Вона пожирає зсередини, стирає межі між дійсністю і кошмаром. Ти не знаєш, чи варто оплакувати, чи чекати. Не знаєш, як продовжувати жити, коли здається, що життя на паузі. І водночас ти не можеш зупинитися, бо єдиний вихід — це триматися, жити цим очікуванням, кожен день, кожну годину, кожну хвилину.

У ці 1000 днів я навчилася більше, ніж за все своє попереднє життя. Навчилася надихатися історіями справжніх героїв, які стали прикладом незламності. Одним із таких, я вважаю, є

Сергій Міщенко. Він, як і багато інших українців, не був підготовлений до війни. Батько шістьох дітей, що мав звичайне життя, мрії та плани Сергій став на захист рідної землі.

1 березня 2022 року він добровільно пішов у лави ЗСУ і до своєї загибелі в грудні залишався на передовій, знищуючи ворожу техніку і захищаючи Україну.

Його подвиг є прикладом того, що справжня сила полягає не в зброї, а в силі духу. У своїй щоденній боротьбі Сергій Міщенко демонстрував ту незламність, яка живе у кожному з нас. Завжди був на передовій, де найгарячіше, і став легендою 45-ї окремої артилерійської бригади. Його майстерність і рішучість стали причиною того, що ворог боявся його та вважав одним із пріоритетних цілей для знищення. Та попри всі загрози, Сергій залишався оптимістом і життєлюбом, захищаючи свій дім і рідних.

Сергій Міщенко віддав своє життя за Україну, але його історія продовжує надихати. Вона нагадує мені, що кожен із нас, незалежно від того, де ми знаходимося і чим займаємося, може зробити свій внесок у цю боротьбу. Кожен наш день, кожен наш крок — це частина великої спільної перемоги.

Моє життя змінилося, як і життя кожного українця, але я вірю, що попереду на нас чекає мир. Це не буде просто. Ми ще довго будемо оговтуватися від ран, нанесених цією війною. Але попри всі втрати та біль, я знаю одне: український народ незламний. Ми продовжуємо боротися, мріяти й будувати наше спільне майбутнє. Майбутнє, де панує мир.