Русінова Олеся, 9-б клас, Печерський ліцей №75 м. Києва

Вчитель, що надихнув на написання — Онищук Людмила Іванівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Ці три слова — "1000 днів війни" — звучать надзвичайно важко. Вони вміщують у собі не просто цифри й букви. Для мене ці дні стали справжнім випробуванням, дороговказом, який веде через біль, страх і надію. Моя історія почалася задовго до 24 лютого 2022 року. Тоді, під звуки вибухів у Харкові, 

я вже знала, що таке війна, адже у 2014 році мою родину змусила тікати війна з Луганська. Але того ранку, коли знову почулися вибухи, я відчула, що жах повернувся.

24 лютого 2022 року став днем, який запам’ятається назавжди. Тоді, прокинувшись від звуку вибухів у Харкові, я відчула жах. Але цей звук був для мене не новим. У 2014 році я вже чула вибухи, коли моє рідне місто Луганськ перетворювався на поле бою. Тоді ми змушені були покинути свій рідний дім і шукати новий прихисток. Тому 24 лютого 2022 року я знала, що знову настає час приймати важкі рішення і тікати від війни.

Перші два дні війни, 24 і 25 лютого, ми ховалися в підвалі разом із нашими друзями в Харкові.

Звуки обстрілів були безперервними, і здавалося, що кожен вибух міг бути останнім.

Ми з жахом чекали, коли це закінчиться, але надії на швидкий кінець не було. 25 лютого ми вирішили, що треба виїжджати. Це було важке рішення — здавалося, що дорога сама по собі може стати пасткою. І все ж ми вирушили. Дорога тривала три дні — це були найдовші три дні в моєму житті. Кожен метр дороги здавався безкінечним, кожен кілометр — ще одним кроком від рідного дому і до невідомості.

Наш шлях привів нас до Ужгорода. Це місто стало для мене новим домом на півтора року. Після важкої дороги і постійного стресу життя в Ужгороді здавалося тихим та спокійним. Я знайшла багато нових друзів у школі, і це допомогло мені адаптуватися до нових умов. Ужгород став тим місцем, де я могла хоча б трохи відчути себе у безпеці, де можна було жити, не озираючись постійно на загрозу війни. Це місто стало для мене місцем відродження, де я знову навчилася радіти життю.

Проте життя не стоїть на місці, і влітку 2023 року ми переїхали до Києва. Столиця зустріла нас своїм шаленим темпом і енергією. Тут, як і в Ужгороді, я знайшла нових друзів, і хоча часом чути повітряні тривоги та вибухи, це вже не лякає мене так, як раніше. Київ — це місто, де відчувається сила та незламність українського народу. Кожен день тут наповнений не тільки тривогою, але й відчуттям боротьби за життя, за свободу.

За ці тисячу днів війни я багато чого зрозуміла. Я навчилася цінувати кожен день, кожен момент із близькими людьми. Війна змусила мене переглянути свої пріоритети і усвідомити, що найцінніше — це не матеріальні речі, а наші стосунки, підтримка і єдність. 

Усі ми — один народ, і кожен із нас робить свій внесок у цю боротьбу, чи то на полі бою, чи у щоденному житті.

Мій шлях через ці тисячу днів війни — це не просто втеча від небезпеки. Я побачила, як у найтемніші часи люди можуть зберігати світло у серцях. Мої нові друзі в Ужгороді, підтримка родини, нові знайомства у Києві — усе це допомогло мені вистояти і не втратити віру. Я відчуваю гордість за свою країну, за наш народ, який продовжує боротися попри все.

Тисяча днів війни навчила мене, що життя продовжується навіть у найважчі моменти. Я не знаю, скільки ще триватиме ця боротьба, але я впевнена, що ми переможемо. Мій шлях — це лише одна з тисяч історій українців, які кожного дня долають труднощі заради нашого спільного майбутнього.

Кожен із нас творить свою історію, і я впевнена, що всі ці історії, всі ці шляхи ведуть нас до миру та перемоги, відродження.