Довбенко Вікторія, ВСП "Рівненський технічний фаховий коледж НУВГП"

Вчитель, що надихнув на написання есе -  Хронюк Світлана Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого… Ранок… Тривожний голос мами: “Донечко, до школи не підеш… Почалася війна…”. Потім довга розмова про те, що все буде добре, ми разом, ми все здолаємо, але в її словах я відчувала занепокоєння. Далі довгі дні та ночі розгубленості та надії… Надії на те, що цей жах дуже швидко скінчиться і ми повернемося до звичного життя.

Коли прийшли до тями, стало зрозуміло, що країні потрібна наша допомога, згуртованість, витривалість.

Вже з двадцять шостого лютого у моїй школі запрацював волонтерський штаб. З перших днів я з друзями та з сім’єю допомагали нарізати стрічки, плести сітки для наших захисників, пакувати речі першої необхідності, збирати продукти харчування, пекти печиво, хліб, готувати їжу на блокпости для ЗСУ.

Було холодно, морозно, сніжило, іноді дощило та ми не зупинялися, бо розуміли, що комусь ще важче, і наша допомога вкрай необхідна для наближення Перемоги.

Згодом до нашого населеного пункту почали приїжджати біженці з тимчасово окупованих територій. Моя сім’я мала змогу надати будинок для тимчасового проживання. З яким трепетом, відповідальністю я допомагала готувати кімнати до приїзду двох сімей з Київщини! Хотілося, щоб було зручно і тепло для людей, які цього потребують. Я пам’ятаю той день досі. Восьме березня 2022 року - на подвір’я заїхав автомобіль… Боязко, несміливо привіталися чужі нам люди… Вони були зовсім без валіз та особистих речей… Почали дякувати, плакати, розповідати… А я все більше розуміла, що таке війна, як вона змінила життя великої, багатої, щедрої, а головне незалежної держави.

Згодом ті чужі люди стали нам близькими. Вони влітку повернулися на рідну звільнену Київщину, але досі спілкуємося по телефону, чекаємо в гості.

Коли наближалося Великоднє свято - свято Воскресіння, оновлення - ми вірили в те, що незабаром настане така потрібна всім Перемога, закінчиться війна.  Це ще більше спонукало нас працювати, допомагати, щоб наблизити щасливий день. Найбільше хотілося, щоб наші захисники і захисниці, всі українці, які потрапили у важкі умови, теж відчули турботу та святковий Великодній настрій.

Тому ми з мамою пекли пасочки, прикрашали їх, писали вітання та побажання, красиво пакували, а згодом відвозили до волонтерського штабу для відправки.

І кожного дня чекали Перемогу! Згодом виникли ще ідеї для збору коштів на потреби ЗСУ. Я у школі очолила учнівський волонтерський рух. Ми з командою ініціативних учнів та вчителів організували благодійні патріотичні концерти, ярмарки. Смаколики, які ми готували, набирали популярності і нас стали запрошувати брати участь у ярмарках в інших населених пунктах нашої громади. Вдалося зібрати чималі кошти для допомоги захисникам та захисницям, адже ми дуже чекали закінчення війни, щиро молилися за Україну та її захисників на ранкових шкільних лінійках, вшановували загиблих Героїв хвилиною мовчання о дев’ятій годині ранку та з відчуттям гордості виконували Гімн нашої держави “Ще не вмерла Україна”.

Ось так і до сьогодні щодня ми розпочинаємо свій навчальний день.

Та війна продовжується… Я дуже радію нашим перемогам та боляче сприймаю невдачі, щиро співчуваю тим, хто втратив своїх рідних, невимовний біль розриває душу, коли згадуєш мирних жителів, невинних діток, життя яких забирає війна, стискається серце, коли зустрічаєш наших Героїв “На Щиті” і проводжаєш їх в останню путь…

Та переважає почуття гордості за мій незламний український Народ, який героїчно боронить свою рідну державу від агресії сусіда. За майже 1000 днів війни ми згуртувалися, відродилися, стали кращими, показали свою стійкість, нездоланність.

Дасть Бог, все буде добре! Але весну 2022 року ми ніколи не забудемо! Вона навчила нас цінувати життя!

Віримо в Перемогу України і проголошуємо на весь світ мудрі слова Олександра Олеся: “Живи, Україно, живи для краси, для сили, для правди, для волі!”. Мирного нам неба!