Бегаль Владислав, учень 9 класу Смолярівського ліцею Ковельського району Волинської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Хлапук Наталія Василівна

Війна. Моя історія

Війна. Просто слово. П’ять літер. Але скільки асоціацій пробуджує в нас воно! Я це слово зустрічав тільки на сторінках шкільних підручників чи мимоволі чув по телебаченню, що десь далеко від нас, в якійсь країні відбуваються бойові дії. І ніколи в житті не думав, що і мені доведеться це пережити. Мій старший брат Микола, я із братом-близнюком Славком та сестрами Лілею та Марійкою жили щасливо в затишному будинку сімейного типу.

Ми потрапили в сім’ю Крикот влітку 2016. До нашого приїзду в цій сім’ї виховувалося четверо своїх діток, а в 2011 сюди потрапили ще двоє братів Бондарчуків - Вітя і Вадим. Саме потрапили, тому що (як я дізнався пізніше) вони повинні були побути тут лише певний час. Та мама і тато так прикипіли до них душею, що вже не змогли повернути.

Спочатку і нам було лячно, але з часом батьківська турбота, любов, ласка побороли всі наші побоювання. У нас з’явилося почуття захищеності, рівноваги, довіри, тут ми відчули себе цінними, потрібними. У нас всіх було щасливе життя: ми грали з м’ячем, їздили великою дружньою сім’єю купатися на озеро, каталися на велосипеді, бігали по двору, грали в хованки. В гурті завжди цікаво дивилися серіали, і мультики, а потім весело обговорювали за столом. У нас було, як у вулику.

А двадцять четверте лютого як для мене, так і для моєї родини став жахливим, незрозумілим днем. Ці страшні події трапились несподівано.

У той день серед ранкової тиші дуже голосно зазвучав телефон. Мама із татом замкнули двері на кухні і тихо перешіптувалися. До того ніколи такого не було. Ми всі в той день не пішли до школи. Це був час нерозуміння і тривоги.

У той час багато сімей виїжджали з країни, для того, щоб захистити себе та своїх дітей. А наші батьки не знали, що робити. Але всі наполягли залишитися, аніж їхати в невідомість. До того ж були і інші причини.

Не можу навіть уявити, що відбувалося тоді в душі нашої мами і тата. Адже їх старший син Павло у 2014 році з сім’єю з Волині переїхав у м. Нікополь. Наші тато й мама усім своїм дітям прищепили любов і повагу. Тому і він разом із дружиною в 2015 році там утворив прийомну сім’ю. А в 2015 році їхня молода сім’я поповнилася одразу ще п’ятьма дітками. Так і в нього утворився будинок сімейного типу із 11 дітками. Всі відчували страх і тривогу за них.

У той час телефон у мами не випускався із рук. А найважче було переживати невідомість, коли із ними зникав зв’язок. Будинок опанувала тривога. Павло теж був розгублений. Та коли остаточно окупантами була захоплена ЗАЕС, на десятий день війни він із родиною переїхав до нас, на Волинь. На жаль, він приїхав не з усіма дітками - чотирьох із них в планах безпеки було вивезено соцслужбою до Іспанії.

Всі діти батьків, хто з навчання, а хто із сім’ями приїхали до нас. На той час у будинку, як у рукавичці, нас проживало 28 осіб. Та місця вистачало усім. І було весело. Через півроку Павло із сім’єю переїхав у будинок сімейного типу в одне із містечок на Волині і повернув із-за кордону своїх діток.

Здавалося б, життя потрохи налаштовується. Та нашу родину знову спіткало горе. Виявилося, що наш тато на той час вже був важкохворим. Мабуть, тривоги і переживання внесли і свої корективи - і через півроку його не стало. Для нас не стало тієї важливої життєвої опори, яка навчила любити, поважати, цінуватися, опікуватися іншими.

Він був гарним майстром по дереву, товаришем, мудрим порадником, навчив нас акуратності, пунктуальності і точності в будь-якій справі – маленькій або великій, неважливо. Він завжди допомагав знайти вихід зі складних ситуацій, був надійним плечем для нашої мами.

Усім було важко, а особливо мамі. Та вона не опустила рук. Звісно важко жити в такий час, але треба йти далі: працювати, вчитися, займатися повсякденними справами. Головне - не впадати у відчай.

І вона змогла, адже усіх нас любить і розуміє, що несе за нас відповідальність. Саме тому я по-справжньому схиляюсь перед такими батьками, які можуть виховати добру і чесну дитину, забезпечити її всім необхідним і при цьому виконувати всі свої інші зобов’язання. І ніяка війна цьому не перешкодить.