Лариса Денисова, вчитель української мови та літератури Балаклійського ліцею №3

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Це мав бути звичайний буденний ранок. Будильник заведений на п’яту ранку, але я, як і мільйони українців, прокинулася від потужних глухих вибухів, які раптово прорізали передранкову тишу. У сусідніх дворах завили собаки, хрипко прокричав півень, заплакав семирічний син – ці звуки вивели мене із заціпеніння. Стало зрозуміло: треба зібрати найнеобхідніше й поїхати ненадовго у безпечне місце. Зараз мені дивно, але тоді всі були впевнені, що скоро все буде добре і ми повернемося до звичного життя. Однак не так сталося, як бажалося…

Нашвидкуруч зібравши деякі речі, ми поїхали в село до батьків. У тому, що саме там ми будемо в безпеці, навіть не сумнівалися. Але коли наступного дня я побачила колони ворожої військової техніки, які сунули через село, то не повірила власним очам! Автоматично почала рахувати ті чорно-бурі коробки із зетками на боках, збиваючись, відчуваючи якийсь тваринний страх, несприйняття, розпач.

І потекли тривожні дні й ночі.  Причому вдень ми пожадливо споживали новини, сподіваючись почути щось обнадійливе, а вночі спускалися в погріб. За майже п’ять місяців, проведених у батьків, я з дитиною ночувала в хаті разів три-чотири, бо мій син був настільки наляканий, що не міг залишатися в будинку, коли за вікном темніло. А боятися було чого: пізно ввечері у небі з’являлися винищувачі, гучно несучи свій смертоносний вантаж.

Одного липневого ранку селом поповзла чутка: з понеділка ворожа влада призначить старосту,  до якого мають прийти всі мешканці зі своїми документами й стати на облік. Рішення було ухвалено блискавично – терміново потрібно виїжджати! Зібралися швидко, ретельно «почистили» гаджети, аби рашисти на блокпостах не мали, за що причепитися. Дорога до своїх була довгою, важкою, тривожною. І ось – останній ворожий блокпост позаду, наші речі хапають волонтери, а ми сміємося й плачемо, обіймаємо цих неймовірних хлопців, цілуємо рідну українську землю!

А що далі? Куди їхати? Де шукати прихистку? І тут мама згадала, що має двоюрідну сестру, з якою, щоправда, зовсім не родичається. Так склалася доля, що сестри не спілкувалися майже три десятки років. Тож мама не знала,  чи вдома сестра, чи здорова, як взагалі поживає. Інших варіантів не було, тож ми вирішили їхати до родички, а там – будь що буде!

Тітка Наталя живе на Полтавщині, куди не ступив брудний чобіт окупанта. Тож ми сіли на потрібний автобус, дорогою набираючи дивом знайдений у соцмережах номер телефону родички. Деякий час чули лише довгі гудки, але згодом пролунав приємний жіночий голос. Мама плутано пояснила мету нашого несподіваного візиту. Тітонька зрозуміла все без довгих розпитувань і коротко пояснила, де саме нам потрібно встати з автобуса. Коли ми, змучені далекою дорогою, виснажені останніми подіями, нарешті дісталися до хати, нас очікував теплий прийом. Побачивши наші розгублені погляди, тітка рішучим голосом звеліла взяти себе в руки, пообідати та відпочити. Увечері для нас була приготована окрема кімната у  невеличкому будиночку,  де ми могли усамітнитися й прийти до тями.

Чарівна природа Полтавщини, вільна українська земля, можливість нарешті спати в хаті – все це допомогло нам заспокоїтися, відтанути душею, знову посміхатися. Єдине, від чого ми здригалися, – це постійні сигнали повітряної тривоги. В окупації подібних звуків ми не чули, бо вороги, за їхніми словами, прийшли ж  нас «звільняти», тож про яку небезпеку могла йти мова? Але з часом ми звикли до цих звуків і зрозуміли, що треба не боятися, а радіти, бо таким чином нас попереджають про активність ворожої авіації.

Тітонька огорнула нас теплом, створила затишок, комфорт. Допомагав у цій справі й кумедний песик Барні, який повсякчас викликав усмішки й захоплення його витівками. А вже дві сестри ніяк не могли наговоритися, засиджуючись до пізнього вечора, адже їм треба було стільки всього розповісти одна одній за багато років!

Ні для кого не секрет, що Полтавщина славиться тим, що люди тут говорять найчистішою українською мовою. Звісно, це ж батьківщина Івана Котляревського, автора безсмертної «Енеїди», зачинателя нової української літератури! Тож ми були приємно здивовані, якою милозвучною, красивою, правильною мовою говорять там, і не лише наші родичі, а й усі навколо! Їдучи у транспорті чи зайшовши до магазину, я всюди чула українську літературну мову. Тож ця зустріч допомогла і моїй родині перейти повністю на українську, бо до того часу ми спілкувалися здебільшого суржиком. Я дуже любила слухати, як говорить саме тітонька Наталя, адже вона так мелодійно розтягувала слова, ніби співала. Раджу всім, хто ще сумнівається, чи переходити на українську, відвідати Полтавщину! Я впевнена, що звідти ви повернетеся з чистою, красивою літературною вимовою, адже кращої мови у світі просто не існує!

У тітоньки Наталі ми прожили близько двох місяців, але за цей час стали справжньою родиною. Незважаючи на те, що роками не спілкувалися, виявилося, що родинні зв’язки сильніші за час! Тож крізь роки мама знову знайшла двоюрідну сестру, я познайомилася з троюрідною сестричкою, а мій синочок отримав чотирилапого друга Барні. Наша родина неймовірно вдячна цій чудовій людині за допомогу у скрутний час, за те, що поділилася дахом, хлібом-сіллю та душевним теплом!

Ця історія залишиться у нашій пам’яті назавжди! Ми дякуємо долі за те, що дала шанс знову породичатися, нехай і за таких страшних умов. Адже ми, українці, відрізняємося від рашистів тим, що маємо почуття емпатії, милосердя, завжди готові прийти на допомогу. І поки на нашій землі житимуть такі люди, як моя тітонька Наталочка, ніяка сила нас не здолає, ніхто не зломить український дух, бо ми непереможні саме у своїй єдності!