Захарчук Ірина, студентка 2 курсу Володимирського педагогічного фахового коледжу імені Агатангела Кримського Волинської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Шостак Ольга Василівна

Війна. Моя історія

Прохолодний лютневий вечір добігав кінця. Переморгувалися у сутінках вуличні ліхтарі. Поспішали до домівок одинокі перехожі. Я готувалася до сну. Зібрала в портфель усе необхідне. Нарешті пірнула під одіяло, проте поринути в сон ніяк не могла. Чомусь на душі було дуже тривожно. Може, тому, що завтра контрольна з математики? Сон наче тікав від мене… Лише вранці вдалося заснути.

Здавалося, минули лише лічені хвилини, коли до мене долинув тривожний голос бабусі: «Діти! Що ж ви спите? Війна! Росія на нас напала!» Спочатку здалося, що я сплю, проте якісь дивні голоси змусили повірити в реальність. З вулиці долинав якийсь безперервний монотонний звук... До нас гукала сусідка: «Люди! Що ж то діється? Зірвали в Луцьку аеродром. Увесь ранок бомблять столицю»

Я злякалася, адже в Києві живе мій брат. Набрала номер, оператор монотонно повідомив: «Абонент тимчасово недоступний». Батьки вкотре набирали брата, але лише через годину чи й дві він озвався: «Не переживайте, у мене все нормально, але ви не уявляєте, що тут діється! Кругом паніка, хаос, біля військкоматів черги добровольців. Буду пробувати добиратися додому».

…Увесь день був тривожний. Інколи телефонував брат і повідомляв, де він знаходиться. Швидко їхати не вдавалося, бо блокпости та нескінченні вервечки біженців. Ми бігали то на вулицю, то до телевізора, який передавав перші невтішні новини: «Київ тримається. Ракетного удару зазнали Буча, Гостомель, Ірпінь…»

Телефонували друзі, однокласники. Деякі з сім’ями вже прямували до кордону, виїжджаючи з України. По місцевому телебаченню зверталися із закликами зберігати спокій, долучатися до посильної допомоги. Мама з бабусею збирали посуд, продукти, теплі речі, щоб підтримати біженців, які продовжували прибувати в місто. Зі школи повідомили, що завтра збиратимуться плести маскувальні сітки.

Знову зателефонував брат і сказав, що він дорогою підібрав двох студентів із Волині. Я пишаюся його вчинком.

Зазвучав бабусин телефон, і я почула тривожні нотки в її голосі. З коротких реплік зрозуміла, що це її брат із Києва. «Без сумніву, приймемо, хай обов’язково їдуть!» - поспіхом промовила вона. Нам же пояснила: «Племінник пішов до військкомату, а дружину з дітьми просять прихистити.»

День минав, наче одна хвилина. Ніхто нічого не робив, усі перебували в очікуванні. Зателефонували київським родичам. Вони повідомили, що вдалося вирватися. Зараз перебувають у покинутому будинку десь між Макаровим і Бородянкою. Сидять у холоді. Маленька грудна дитина тихенько скиглить, немов теж відчуває небезпеку.

Місцеве радіо і телебачення проінформували, які сигнали будуть сповіщати про повітряну тривогу. Не вмовкали церковні дзвони… На ранок родичі – з-під Києва повідомили, що село захопили кадирівці. Сім’я нашвидку перемістилася в погріб, але не встигли взяти з собою найнеобхідніше. У дворі ворожі танки, звучить російська лайка.

Після почутого стало ще страшніше. Треба щось робити. Пішли у волонтерський центр допомоги, де кожен отримав конкретне завдання. У церквах тривала цілоденна молитва за народ України, заупокійні за загиблими…

Головне те, що ніхто не впадав у відчай, усі згуртовувалися в єдиному горі. Тривога витала в повітрі, пронизувала мене, але в голові постійно звучали слова:

Я єсть народ, якого Правди сила

Ніким звойована ще не була!..

Саме вони додавали мені сили, віри в Перемогу.

Важкий час. Він не дає права розслабитися. Лише в моєму місті на щиті прибуло понад півтори сотні загиблих. Вони не мої кровні родичі, але чужими я їх не можу назвати.

…З першого дня війни минуло понад півтора року, однак він у моїй пам’яті весь похвилинно, бо став рубежем між «до» і «після». На кладовищі вкотре проходжу Алеєю Слави, де вічним сном спочивають наші захисники. Подумки звертаюся до кожного зі словами вдячності за їх жертовність і відвагу, за можливість жити та навчатися. …Так, моє життя кардинально змінилося з початком війни. Де й поділася дитяча безтурботність і безпосередність?! Натомість прийшла віра в наш народ. Ми вистоїмо, витримаємо, усе подолаємо та переможемо.