Бучинська Марія, 11 клас, КЗ «Ліцей №8 Покровської міської ради Дніпропетровської області»

Вчитель, що надихнув на написання есе — Ільчук Світлана Ернстівна

“1000 днів війни. Мій шлях”

Нарешті… Як близько я відчуваю цей стан! Нарешті мій батько після поранення повернувся додому. Нарешті ми з мамою відчуваємо присутність захисту, любові, але й великої батьківської туги. Нарешті він почав згадувати та розповідати. Тепер знову — нарешті…

Я пішла до школи, в свій одинадцятий, випускний клас. Ніколи не уявляла собі, якими можуть бути теплими та привітними обличчя друзів після екранного зображення у Zoom. Три роки ми були по різні сторони, іноді лише зустрічаючись у місті. Нарешті в тісному колі просто розмовляємо, спілкуємось, посміхаємось, жартуємо.

Нарешті… Починаю подорож коридорами ліцею, багато кого впізнаю, деякі змінилися, змужніли. Кожен учень за час навчання мені знайомий, але ось хлопчик з дивовижними темними очима — бачу вперше.

Юрко, з’ясувалося, прибув у шостий клас із Грушівки. Він — внутрішньо переміщена особа (говорячи канцелярською мовою). А в житті — це стійкий олов’яний солдатик, який бачив жахи війни, втратив домівку та почав життя з чистого аркуша.

За розмовою з хлопчиком я не помітила, як пройшов час, а ми ще не все сказали один одному. Різні за віком, ледве знайомі, ми говорили та говорили. Він — про свій дім, прострелений, знешкоджений; про новий клас, в який боявся заходити, а тепер вважає рідним; про однокласників, які допомагають; про вчителів, до яких треба звикати; про дідуся, який йому за тата й заробляє на родину за кордоном; про маму та бабусю, які його тил; про перші оцінки та про мрію не підвести рідних.

Я — про своє життя доньки захисника, про мрії подальшого навчання.

Маленький хлопчик вніс стільки позитиву, що мені стало соромно. Я іноді скиглю, не вмію тримати себе, шукаю винних. А Юрко — дивовижний. Коли він розповідав, як смачно готує його бабуся, світилося все обличчя вдячністю та гордістю за рідних. Не було слів про труднощі та негаразди — все за його словами добре.

Мені стало спокійно за цього хлопчика, коли дізналася, що в нашому Покрові вони купили квартиру. Значить, довіряють місту, будують майбутнє з нами. А ще я відчула особисту відповідальність за нього. Тепер він — у моїй шкільній родині. По собі знаю: звикати до нового — ой як складно.

Увечері я ще раз прокручувала розмову. Думки не давали заснути. Як я живу вже тисячу днів з війною? Як я змінилася? А головне — що я можу зробити, щоб рахунок на тисячі припинив існування?

Тисяча днів для мене — ціла епоха переосмислень. Дитячі та дівочі думки за цю тисячу — рідкі, а дорослі та сумні — кожної хвилини.

Нарешті… Я зустріла хлопчика, який свою тисячу днів тримає себе справжнім солдатом, виконуючи наказ — вистояти.

Нам треба вистояти та перемогти!