Кузькіна Надія, 11 клас, Запорізька гімназія N°6

Вчитель, що надихнув на написання есе - Кочергіна Світлана Віталіївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Я не знаю, як звучить тиша. Щось у самому ритмічному битті мого серця підказує мені, наче вона мала б бути ближчої до музики - тієї, що її тендітними рухами відіграють скрипалі, поволі проводячи смичком м’якими, натягнутими струнами, не видаючи нічого, окрім сміливих вібрацій повітря. Чи, може, вона схожа до тієї мелодії, якої колись під пеленою часів чув Бетховен, вдаряючи пальцями по глухим клавішам. Саме по собі слово “тиша” мало б відгукатися у моїй душі димкуватим запахом ночі, саме в ту пору, коли жодна жива душа не могла ступити вулицями асфальтованої стежини біля мого дому, насолоджуючись монотонними перегукуваннями цвіркунів. Вона мала б мигцем нагадувати мені про шиплячу, дивакувату статику на пелені старенького квадратного телевізору, протертої до дірок моїми маленькими дитячими очицями в порідкі вихідні години.

Мала відлунювати у моїх кінцівках примарним теплом, розтікаючись від носаків пальців аж до грудей, зігріваючи мене холодними лютневими вечорами. Але нічого з цього мені було невідомо.

Я не чула тиші усього лише роки зо два. А здається, неначе пройшла вже вічність. День, коли звуки, неперебійні та лункі, наповнені крижаним жахом скрізь усередині, заполонили моє життя, лишиться викарбуваним у моїй пам’яті назавжди, а все опісля нього опуститься на мою свідомість густим, непроглядним туманом.

Пам’ятаю, як вибивалося з легень повітря, коли я бігла униз сходами з восьмого поверху. Пам’ятаю, як боляче терлася об перила шкіра долоні, поки я думала, що не встигну наздогнати старших, висячи над ними баластом.

З тремтінням пригадую бомбосховище - велике й задушливе, наповнене людьми попід самий вершечок, воно було минулим прихистком для гуртків з дартсу та настільного тенісу. Навіть зараз я можу з легкістю співставити, де саме в глибині тунелів стояли тенісні столи, в якому саме куточку рядами вишукувалися старі стільчики, і в яких саме кімнатках за часів ще мого тата тут збиралися підлітки.

Тепер замість сміху до нас підкрадаються лише тіні. Вони ховаються в бездушних серцевинах стін і шепочуть найгірші страхи прямісінько тобі на вухо, відбиваючись сліпим очікуванням.

Здається, що ось-ось - і темрява поглине тебе зусібіч, не залишаючи навіть бляклого світла далеких зірок.

Ніколи не забути мені погляду моєї племінниці, занадто вже малої, щоб зрозуміти, чому це ми ходимо зі сторони в сторону, бігцем, чи чому це ми раптом зібралися спати на дерев’яних партах замість того, щоб укутатися в затишку простирадл домашнього ліжечка.

Найкраще за все викарбувані в моєї свідомості обійми. Міцні, теплі вони давали мені найбільш сили на те, щоб рухатися далі, поклавши голову на мамине плече чи усміхаючись до брата через якийсь недолугий жартик.

Із собою в мене тільки й того, що телефон та одна дитяча книжка, якої я збиралася перечитувати за кілька днів до початку страхіть. Вони пройшли зі мною всю дорогу: від темного евакуаційного потягу до яскравих салонів літаків.

Книга, щоправда, до кінцевої зупинки не дійшла - загубилась десь на півдорозі, а телефон з того часу змінився вже не раз. А потім мені довелося звикати. І як почати перерахувати, до чого саме, то мені не вистачить й десяти листків паперу. Перш за все, певно, до нової країни, а з нею і нових звичаїв, правил, менталітету. До того, що в мене більше не буде власної кімнати та набитих книжками поличок та до того, що свого тата та маленького собаку я бачитиму в найкращому випадку раз у рік.

Кімнатка, в якій ми оселилися, виявилася значно менша за нашу квартиру, та навіть їжа смакувала по-іншому, а повітря мало інший, начебто вологіший, запах. Відмінними були посмішки, жести, погляди порідких перехожих. Іншою стала я - неначе якісь маленькі частинки мене зібралися в новий, заплутаний пазл, загадку якого мені ще вартувало розгадати.

Але тиші так і не було. Бо справжня тиша тільки те, що знаходить тебе у стінах рідної домівки.