Галат Анастасія, 11 клас, Шпитьківський академічний ліцей "Скіф"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Бондарєва Вікторія Олександрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

5-та  ранку, четверг 24-го лютого. Я чую вибухи і думаю, що це можливо грім, але рідні, знайомі, пишуть, телефонують: "Війна!!!", "Як ти?" Я в недорозумінні збираюся в школу, але класний керівник пише, що"війна". Сказати, що це був шок, нічого не сказати. В 21-першому століття "повномасштабне ВИНИЩУВАННЯ". Це в голові не вкладається, а все через те, що "брати" думають, що нашої держави взагалі не існує і ми брати московські, прийшовши нас "визволяти".

Цей день я запам'ятала назавжди, таке відчуття, що це страшний сон. Все ВМИТЬ обірвалося... Тільки думки, які мене не полишали "А що далі?"

До 9 березня ми з родиною перебували вдома, але все ближче і ближче окупанти наближалися. Не маючи палива, ми не могли виїхати, але хороший знайомий мами, який перебував в ТРО, допоміг. Виїжджаючи, ми не знали, чи повернемося в наше житло, чи буде воно взагалі. На виїзді коридором один військовий сказав: "Повертайтеся додому!". Його слова були, мов бальзам на душу - надія є. Коли ми приїхали на більш безпечну зону, солодко не було, все навкруг чуже.

Ти немов пташка закрита в клітці. Було тяжко, але через місяць ми нарешті повертаємося додому... без батька....

Його призвали у військомат і на сьогоднішній день він захищає нашу  Вітчизну. З його відсутності було складно і нам (дітям), і мамі, адже ми залишилися вчотирьох. Все з часом ставало буденністю, але туга за батьком і безсонні ночі не полишають. Одної ночі, коли  ці с*** знову пустили свої ракети, в мене сталася панічна атака, я була безсильна.

На наступний день я написала  вірш. Це якраз був рік  від початку повномаштабного вторгнення.

Минув вже рік,

А сльози на очах лишились.

Не спокій,страх,агресія і біль,

Проживши рік страшенним днем

Який так довго лине,

Забравши багатьох

Не просто так

Проливши,свою патріоцьку кров

За майбутнє рідних,

Майбутнє рідної держави

Не просто бути  сильним

українцям це не в  страх

Нас не зламати,

Не лишити рідної землі ,

 Незламного народу й української мови

Не розуміють нелюди прийшовши

І намагавшись відібрати найдорожче

Батьківщину!

Я обіцяю

Я не здамся

Я буду до останнього терпіти

Але не зраджу

Я тебе!

Ти чуєш?

Миленька моя,рідна Батьківщино!

(28.02.2023)

Сьогодні триває війна, яка почалася ще в 2014 році, на жаль, не всі це розуміють. Мій батько на фронті, при будь-якій можливості він до нас намагається приїхати, навіть якщо потрібно платити гроші. Я не можу висловити свою ненависть до дорослих, які не навчають своїх дітей не бути байдужими. 1 жовтня на лінійці, коли лунав гімн, я глянула на небо і почала плакати, та навіть пишучи ці рядки сльози на очах. Туга за батьком і втрата чийогось батька, брата, сусіда або просто знайомого, які поклали своє життя за те, що б ми жили у вільній країні. А дитина поруч просто стояла і сміялася, я була обурена.

Я закликаю всіх бути не байдужими і хоть якось допомагати нашим військовим наближатися до перемоги! Дякую!