Ковалевська Олеся, 9 клас, Ліцей № 26 «Шевченківський » Полтавської міської ради 

Вчитель, що надихнув на написання есе - Ткаченко Людмила Дмитрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна прийшла в мирні міста та села, руйнуючи наші сподівання, надії та мрії . 24 лютого 2022 року назавжди змінило життя не лише мільйонів українців, але і життя моєї маленької родини. Цей лютневий день змінив все: організацію побуту, плани на майбутнє, відчуття часу і життя. Незважаючи на те, що Полтава не була в епіцентрі військових подій, перші тижні наповнилися невизначеністю і страхом.

Саме на руїнах минулого мирного життя та у вихорі нового воєнного, наша родина шукала в собі сили для боротьби за збереження свого життя і душі.

Все, що відбувалося навколо в наступні дні, тижні, місяці, здавалося страшним сном. Було постійне відчуття, що я проживаю дивне, не своє життя у паралельній реальності. Після тривалих військових звітів, що лунали з екранів,  обговорень невтішних новин, хвилювань за родичів, які жили в укриттях під обстрілами  і безкінечного відчуття розпачу від неможливості щось змінити, в моїй пам'яті закарбувалися слова мами: «Єдине, що ми можемо контролювати — це своє внутрішнє відчуття та реакцію на те, що відбувається».

Почалося нове життя: я ніби вчилася знову дихати на повні груди.

Нового сенсу набули не лише традиційні режимні процеси, прийшло усвідомлення, що під час війни захистити свій внутрішній світ, емоційний стан від руйнування так само важливо, як і турбуватися про фізичну безпеку. Я постійно була в пошуку справ, які мене надихали. Спілкування з близькими і рідними, особливо з тими, хто мусив покинути Україну, тікаючи з небезпечних регіонів,  давало наснагу і відчуття єдності родини. Далекі і близькі родичі, які раніше збиралися за величезним столом під час святкувань, разом зі мною вчилися цінувати прості речі: розмови по телефону, випадкові зустрічі зі старими друзями, що залишилися у місті.

Ці моменти нагадували, що життя продовжується навіть у найстрашніші часи.

Саме в цей складний період я відкрила для себе неповторне відчуття насолоди від читання художньої літератури. Відвідування маленької бібліотеки в моєму районі стало ритуалом: бесіда з привітною бібліотекаркою, вивчення стелажів улюбленого відділу і, нарешті, вибір книги – це приносило задоволення і передчуття занурення у новий прекрасний світ літератури.

Блекаут і дистанційне навчання спонукали сім’ю виїхати за місто, де була можливість користуватися генератором.

Я дістала з шухляди фарби й олівці і почала малювати. Сільські краєвиди за вікном : чи стрункі сосни, чи  квіти на луках, чи метелики – все відображалося в малюнках. Коли я малювала, то зберігала душевну рівновагу, незважаючи ні на тугу за полеглими в боях за рідну землю знайомими сім’ї, ні на темряву, в яку занурили нас жорстокі північні сусіди. Небажання і неможливість подорожувати і проявляти фізичну активність, які з’явилися в перші тижні повномасштабного вторгнення, змінилися радістю від звичайних піших та велосипедних прогулянок.

Ми повинні бути сильними і духом, і тілом , щоб жити і боротися далі.

Неможливо врятувати свою душу, не поділившись з іншими її частинкою. Допомога іншим дає відчуття причетності, стає способом її реабілітації. Відчуття спільної мети: плетіння маскувальних сіток, збирання «коробок тепла для ЗСУ» допомагало мені зберігати сили і віру.

Незважаючи на третій рік страшних випробувань, я сподіваюсь на краще. Вірю, що ми обов’язково переможемо.

Війна навчила нас приймати зміни і знаходити в них силу. Кожен новий день я зустрічаю з надією, що будуть радісні новини, і наша країна зітхне з полегшенням і почне шлях відновлення і процвітання.

Я звичайна дівчинка, і це мої 1000 днів боротьби. Всі українці, які не здалися, не опустили руки, а обрали боротьбу - вже переможці. Кровожерливий ворог, наче лютий звір, прагнув забрати у нас все і зруйнувати наше життя, але примусив нас об’єднатися, згадати про справжні цінності. Наша незламна нація в боротьбі за виживання  зуміла зберегти людяність, співпереживання та любов до життя. Пишаюся тим, що я Українка!