Дудник Станіслав
11 клас, Межівський аграрний ліцей-інтернат Межівської селищної ради
Вчителька, що надихнула на написання – Ліснича Наталія Валеріївна
Війна. Моя історія
Чому зажурені ви, лицарі сталеві?
Невже навічно вас одягнено у мармур?
Власна творчість
Війна… Коли для мене почалася війна? Мабуть, із перших телевізійних репортажів з Майдану. Химерна картина: шестирічний, я із цяцькою в руці, мов зачарований, дивлюся на різнобарвний натовп людей в екрані телевізора. Всі кричать, штовхаються. Не знаю, чому, але саме той вечір став для мене початком.
Далі – анексія Криму, потім – «Донбас». Так, саме «Донбас» - саме так тоді називали війну. Пізніше було ще АТО чи ООС, але сталий вираз «на Донбасі» міцно вкоренився у моїй малій макітрі.
Пам’ятаю, як «Донбас» уперше дав мені знати про свій жах. Вчився в моєму ліцеї хлопець, звали його Олег, Олег Кулиненко. Про таких кажуть: «приклад для підростаючого покоління».
Його фото прикрашало «дошку пошани», кубки за досягнення з пауерліфтингу саме з його ініціалами стояли на полицях кабінету фізкультури. Здавалося, він був святим. «Донбас» убивав навіть святих. Згодом його фото доповнила чорна стрічка. Олега вже не було.
Вірніше, для мене він назавжди залишився цим хлопцем із суворим поглядом та медалями на шиї, але… його не стало. Він тягнув на собі пораненого товариша, хоч міг просто втекти. Та він не втік. І тепер кожного ранку його обличчя, висічене на мармурі, проводжає мене шкільним порогом.
«Дивний цей «Донбас», - думав я тоді кожного разу, як затримував свій погляд на Олегові. Та вже потім все стало більш ясним. Я став рідше чути про самий лише «Донбас» і частіше про «сєпарів» - саме так цих людей у балаклавах та зеленому камуфляжі називали знайомі, що побували в АТО. І аж настільки часто у розмовах ці самі «сєпари» тісно фігурували з Росією, що ці два поняття для мене стали тотожними.
І ось так, ще у 7 років, отримав я собі ворогів – «сєпарів» і Росію.
Мені тоді років 10 було. До бабусі приїхали її далекі родичі – переселенці, з Авдіївки. Росія, «сєпари» - вчений вже, знаю, що через них приїхали сюди. Був серед тих родичів хлопчик – одноліток мій. Любили ми з ним у солдатиків грати: сині – Україна, зелені – Росія. І кожного разу:
- Програли ми уже, немає уже України… - із щирим жалем провадив він, тримаючи в руці синього командира.
- Та чого одразу програли? Що в тебе Україна вічно програє! – з цікавістю та долею злості питав я.
- А ти бачив, скільки їх!? – говорив він мені, вказуючи на гору «зелених чоловічків».
- То й що? Ось Олег як візьме, - махав я у нього перед очима маленьким кулеметником, - візьме та як «тра-та-та!» - і немає їх!
- А Росію бачив? Бачив, яка вона велика! І я замовкав. І правда: я підходив до карти і дивився на велику рожеву пляму з думками: «І правда, велика…», а потім унизу знаходив маленьку жовту Україну. І так ураз гірко ставало на душі… А потім… Потім я дивився на маленького Олега та його побратимів. «А ви не злякалися! То й я не боятимуся».
Минали роки, і моя праведна ненависть догорала, мов сірник, а попіл ставав звичкою. А я що? Ех… а я і радий звикати. Радий обманюватися, забувати, тікати від усього. Ми усі стали інертними. Бачив би нас тоді Олег… Бачили б нас тоді усі ті, над чиїми обелісками майорів синьо-жовтий прапор! Та бачили ж, мабуть. Бачили і плакали косим дощем, а я лише переступав через калюжі.
А потім…
Переступити було вже ніяк. 24-й ранок лютого – не переступиш. «Там танки сотнями пруть!» - дзвінок від родичів на кордоні – не переступиш. Сотні бомб, тисячі ракет, мільйони куль – не переступиш. Не переступиш убитих, скалічених, бо далі – тільки прірва…
«Он вона, яка велика… Та ти не злякався, Олеже. То й я не боюся!»
