Дацюк Микола
1 курс, Володимирський педагогічний фаховий коледж імені Агатангела Кримського
Вчителька, що надихнула на написання – Шостак Ольга Василівна
Війна. Моя історія
Земля моя рідна, оспівана митцями, виборена віками у важкій січі. Тут, у древньому Володимирі, я зростав, пізнавав добро і зло. Тут навчаюся, маю друзів. Тут мій дім. Мої батьки. Мій родовід.
Ще з дитинства мене привчали любові до України, до наших символів, до творів великого поета Тараса Шевченка. І мені стало незрозуміло, чому на благословенні кордони моєї рідної країни злодійкувато поглядають російські нелюди, нащадки диких племен.
Вони постійно нагадували:
-Це ж Донбас, із невичерпними надрами земля!
-А ще родючі землі! Їх слід відібрати в українців! Чому таке багатство має належати цим жалюгідним людиськам?
-Знищити бандерівців, щоб і духу їхнього не лишилося!
-Нема такої країни, як Україна!
По-різному про нас говорили.
З такими думками я й заснув того незабутнього вечора і, наче в сні, почув неспокійний мамин голос: «Прокидайтеся! Вставайте! Війна!»
Жах і невідомість… Тривога і страх заповзають у душу, наповнюють усе тіло. Холодом віддають слова з телемарафону:
-Росія розпочала повномасштабну війну проти України!
І тому так шалено б’ється серце. Вибухи у Києві, рідному Луцьку, Борисполі, Львові… Щоденні обстріли. Криваві Маріуполь, Буча, Ірпінь, Харків, Гостомель…
А далі? Що робити? Куди тікати? Де ж ховатися? А, може, за кордон? Це ж за вісім кілометрів братня Польща! Запрошують до себе, готові прийняти, допомогти.
Але ми вирішили твердо: «Зостанемося. Тут наша родина… Вистоїмо! Поборемо ворожу орду!» Бо ж тут, в Україні, в Борисполі, найрідніші. Як їм там? Куди бігти? Може, до нас, на захід?
Не встигли. Підірвано міст. На дорогах – затори.
-Я не залишу сам-на-сам свого чоловіка. Він добровольцем пішов у самооборону, - сказала тітка по телефону.
-А я не покину своїх батьків!-уперлася сестра.
Третього дня від початку війни мене розбудив сильний струс, дзенькіт вікон:
-Вибух?!
Незабаром дізналися, що були підірвані склади у місцевій військовій частині. Загинуло троє військовослужбовців. Напевно, хтось по-зрадницьки здав, не інакше.
Усі сили, хто як міг, хто що міг, кинули на оборону України, донатили на дрони, на автомобілі для війська, несли в організовані пункти домашню випічку, консервацію, теплий одяг. Плели маскувальні сітки.
І усе це через надійних волонтерів передавали на фронт. Бо там – наші батьки, дідусі, чиїсь брати, сестри.
Стривожено переглядаю новини в інтернеті. Іде кривава війна не на життя, а на смерть. Там різня, мародерство. Буряти? А чого вас сюди занесло? Чого шукаєте? Жах… Дітей ґвалтують на очах матерів. Жінок - на очах малолітніх дітей. Як це все витримати? Хто ви? Ви - не люди!
А по радіо чую: там і чечени на чолі з Кадировим. Ага, бо ви давно підкорилися Росії. А ми- ні! Ми нескорені! Ми хочемо в Європу! І від Росії – якнайдальше!
…Уроки в школі переривалися частими тривогами, і в підвалі я познайомився з милою переселенкою з Харкова, яка навчалася в паралельному класі. Вона спілкувалася українською і розповідала, що і своїх батьків привчала до цього.
А зараз я навчаюся у Володимирському педагогічному фаховому коледжі імені Агатангела Кримського. Часто думаю:
-Як ви, дорогі мої ровесники, хто щодня по декілька разів чує страшенні вибухи, бачить, як горять житлові будинки?! Ви постійно ризикуєте своїм життям.
Саме тому мої земляки, родичі, знайомі й незнайомі воюють за перемогу над ворогом.
Мій хрещений тато разом із бійцями нашої військової частини боронить незалежність України на Куп'янському напрямку, а інший родич нищить орків біля Ямполя Донецької області.
Війна - це найбільше зло на землі, кров, страх, страждання. Кожен з нас по-своєму воює за свою країну.
Нещодавно наш коледж відправив на фронт кілька дронів, куплених за кошти, зібрані студентами на благодійному ярмарку та небайдужими людьми.
Я щиро вірю в перемогу України:
Бо в мене в хаті - прапор і Кобзар,
Рушник із хлібом, скриня із хустками.
А в тебе що, непроханий москаль?
Лиш лапті, мат і танки зі смертями!